Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 128

Глянувши на сплячого В’ячка, Чеслав вийшов зі схованки.

«Може, цей окаянний В’ячко і є та небезпека, що не дає мені спокою? Від нього нічого путнього не чекай, лише погибелі, — сам зізнався…»

Мучаючись сумнівами, юнак у задумі постояв біля входу в їхній притулок, а потім рішучо попрямував у лісові хащі.

Просунувшись трохи, він повільно підійшов до заростей колючого чагарнику й, обережно відгинаючи гілки й траву під ним, почав уважно щось видивлятися. Зі свого досвіду й завдяки гострому оку Чеслав знав, що в тих кущах зайчихи-матері могли ховати свої запізнілі виводки. Оглянувши так кілька кущів, під одним із них юнак побачив те, що шукав. Зайча, ще все в пуху, завмерло серед трави, намагаючись втиснутися в неї якнайсильніше і не ворушачись навіть тепер, підкоряючись одвічній звичці. Завмерли навіть його очка-намистини. І лише коли Чеслав торкнувся його ніжної шкурки, звірятко ожило і спробувало втекти від небезпечної істоти. Але руки мисливця були спритнішими.

Чеслав не став позбавляти зайчатка життя. Він знав, що до місця, куди він вирішив піти, не заведено з’являтися голіруч, без подарунка. Хоча знав і те, що подарунок той має бути з городища. Та оскільки йому самому в городище тепер потрапити аж ніяк, то й вирішив принести хоча б зайча, щоб виявити свою приязнь і повагу.

Трохи згодом Чеслав вийшов до великого дуба, такого могутнього та гіллястого, що поруч із ним не росли інші дерева. Сюди його одноплемінники приходили від непам’ятних часів, та й сам він бував неодноразово — поклонитися духові Вічного Лісу. Лісовий деревний велетень статечно й спокійно, як і личить патріархові, шелестів своєю вічною кроною, з верхівки якої шановане божество, що знаходило притулок у його потужному тілі, могло пильно наглядати за своїми володіннями.

Чеслав шанобливо вклонився, підійшов ближче й провів долонею по шорсткій від часу й випробувань корі. Потім обережно, зі словами: «Дарую тобі, могутній, життя його. Вибач, що дарунок мій такий незначний», — поклав своє живе підношення між корінням велетня.

Опустившись до коренів, Чеслав почав просити в Лісу підтримки в пошуку вбивці батька й захисту від небезпек, що йому загрожували. Просив довго й щиро. А старий дуб усе шелестів і шелестів, наче розуміючи і, як сподівався, Чеслав, приймаючи його прохання. Коли ж молодий мисливець уже зібрався йти, то зненацька, несподівано для самого себе схвильовано вимовив:

— І захисти вовчицю, ту, що позбавив я друга її… — сказав і сам здивувався зі свого прохання.

Послухавши шелестіння велетня ще якийсь час, він пішов геть.

Ідучи назад, він весь час міркував над тим, чи почує його прохання дух лісовий, чи відкине, не задовольнившись таким дрібним дарунком, як зайча?

Раптом щось насторожило юнака. Чеслав зупинився й весь обернувся на слух, нюх та увагу…

Проте нічого… І лише його внутрішнє чуття, так схоже на чуття звіра, говорило йому, що зовсім поруч хтось є. Їх розділяли лише кілька дерев та негуста ліщина. І це був син роду людського — молодий мисливець почував це.