Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 109

А Ратибор продовжував говорити рівно й майже спокійно:

— А як батька не стало, то й воля нам вийшла… І в ту ніч Голуба від щастя одразу вирішила до Світлої Лади бігти, подякувати покровительці. Вірила, що та влаштувала так, щоб бути нам разом. Вона ж стільки просила Велику! Я її відраджував, бо ж небезпечно стало в окрузі. Сказав, що як мені з городища виходити дозволять, то й сходимо удвох, поклонимося. А вранці прокинувся, її вже не було… Не стерпіла Голуба… Там її й знайшли. На галявині біля Світлої Лади… Ножем під саме серце…

Ратибор глибоко зітхнув, заглушаючи тим самим глухий стогін гіркоти, що зародився в його грудях. Чеслав боявся ворухнутися, поки говорив брат, розуміючи, як тому важко. А Ратибор заговорив знову:

— Це ж Голуба зілля нам у глечик із медом підсипала. Вона мені сама розповіла. Хотіла, щоб батько рішення щодо моєї судженої перемінив. Як почула, що після твоєї посвяти по селищах за нареченою поїдемо, так і зважилася. У домі побоялася, щоб не помітив хто, а тут ми на полювання зібралися. Тож вона запам’ятала, у якому місці полювати будемо… А з тим зіллям замовляння зробити треба. Зранку, як світила нічні згаснуть і роса траву вкриє, у саме вухо напоєному зіллям прошептати волю свою треба. І повинен він цю волю прийняти як свою. Ось Голуба й хотіла Велимирові прошептати, щоб він віддав її мені за дружину… Та тільки коли прибігла на галявину, де ми заночували, то побачила, що з грудей батька ножі стирчать і бездиханний він. Звісно, злякалася, втекла…

Ратибор замовк, переводячи подих, а Чеслав продовжив:

— Та так, що й намисто своє порвала… Я камінчики знайшов на галявині…

Ратибор на підтвердження закивав головою.

— Вирішила нікому не говорити. Адже довідайся хто, що обпоїла нас зіллям та ще й голові Роду волю свою нав’язати хотіла — не минулося б так їй. З городища вигнати могли б чи й ще гірше. А тут й убивство…

— А як я її про намисто запитав, із переляку вирішила й у Зоряни намиста порвати, щоб відвести від себе слід. — Чеслав від хвилювання навіть підхопився з колоди.

Він відчув, що такий неясний, заплутаний до цього слід тепер набагато зрозуміліший, і йти ним стало, що бігти протоптаною стежкою.

— Та я ж головного тобі не сказав… — осадив брата Ратибор.

Чеслав знову сів поруч із братом.

— Голуба, як від галявини бігла, то там ще когось примітила. За деревами й кущами не роздивилася. Та й сама не хотіла, щоб хто бачив її. Але там точно хтось був… Тому неслася відтіля так, що не пам’ятає, як і в городищі опинилася… От, щоб розповісти тобі про це, і прийшов я. Знав, що будеш десь поруч.

Але Чеславові було вже не до того, думки бігли, як вода, що прорвала боброву загату:

— Отже, кажеш, хтось був! Ну, звичайно, мав хтось бути… Аякже!.. Хтось же пролив батьківську кров!.. І якщо Голуба його не роздивилася, то він її напевно роздивився. І порішив, бо не знав, чи бачила вона його.

— Але це міг бути й чужинець, — перервав його Ратибор. — У городищі різне говорять… І про те, що таке лиходійство свій зробити не міг… Хоча й про інше теревенять…