Читать «Чеслав. В темряві сонця» онлайн - страница 107

«Голуба!.. Ось і відповідь на всі знаки… Вона була… Була…» Скільки він себе пам’ятає, вона завжди була поруч. З нею вони росли, дорослішали, з нею він уперше пізнав, що значить бути з жінкою… Вона була його першою жінкою!.. Ні, він не відчував до неї тих почуттів і того хвилювання, що до Неждани, але вона була частиною його родини, його життя. І ось тепер її немає…

— Хто її?.. — запитав чи нарешті видихнув Чеслав.

— Ніхто не знає, — продовжувала дивитися на вогонь Мара.

— А ти що скажеш?.. — Чеслав зрушив із місця і, підійшовши до багаття, сів навпроти знахарки так, щоб бачити її обличчя.

Мара перевела погляд із багаття на гостя й у її очах знову був колючий холод злості.

— Мені звідки знати?

Але Чеслава це не збентежило. Він хотів знати… Йому потрібна була відповідь.

— А ті… з ким ти… говорила… не сказали?.. — старанно добираючи слова, але дуже твердо, немов убиваючи коли в непіддатливу землю, запитав, а імовірніше, зажадав Чеслав.

— Про що ти, хлопче?.. — вицвілі, немов обпалені багаттям, брови баби стрибнули вгору, а очі метнули блискавки.

Таки це були блискавки… Як це в неї виходило?

— Привиділося тобі щось… Марила баба, з минулим своїм говорила, а ти вже й понавигадував…

Мара хотіла підвестися, але Чеслав зупинив її, рвучко схопивши долоню знахарки обома руками.

— Ти, Маро, дитиною мене перша на руках тримала і знаєш не гірше за близьких. Я не загроза твоїм таємницям. Тому прошу, скажи, що знаєш.

Чеслав, як у дитинстві, випрошуючи в неї якихось дивовижних ласощів, почав гладити її суху й шорстку — напевно, від часу — руку.

Очі старої потеплішали, лице розгладилося, на губах з’явилася поблажлива посмішка.

— Нема чого мені сказати тобі. Було б що — не затаїла, — і, бачачи на обличчі хлопця розчарування, уже без посмішки додала: — І вони… мовчать!.. Тобі самому шукати відповіді, Чеславе… Та вони раніше сказали…

Вони посиділи якийсь час мовчки, кожен думаючи про своє, а може, і про те саме. Дим від багаття струменів угору, туди, де в кам’яному склепінні була діра, і далі…

Мара вивела юнака із задуми, звільнивши свою руку з його долонь.

— Ох, і плутано все… Як же плутано все, Маро!.. — зітхнувши, вимовив Чеслав. — У лісі як: бачиш слід і знаєш, кому він належить, ось і рушай за здобиччю. А тут що не слід, то й загадка: чий він? Поки по одному йдеш, п’ять інших зі стежки збивають. Один із слідів-то до Голуби й привів…

— Ось тобі й перша відповідь, хлопче: дівку неспроста погубили, — підхопила його роздуми Мара. — Той, хто батька твого, Велимира, порішив, той, імовірніше, і Голубу… Видно, знала щось небіжчиця… А звір, що нишпорить округою, зачув небезпеку. Ось і лютує… Плутає слід…

З ранку наступного дня плем’я понесло на багаття тіло Голуби. Ще одна душа, відірвавшись від стрімчака, рушила до городища предків…

Чеслав, сховавшись неподалік (тепер йому повсякчас доводилося ховатися!), із сумом спостерігав за ритуалом, установленим поколіннями його Роду так давно, що на запитання: «Коли?» — могли відповісти лише боги й стрімчак, якби вмів говорити. Юнак бачив, як здійнявся над кам’яним виступом, що завис над рікою, вогонь. Чув, як попливли над річковою гладдю, терзаючи душу, голоси плакальниць.