Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 26

— Дуже радий, — поважно відповів Чорногуз. — Я люблю допомагати тим, хто потрапив у біду, особливо коли мені це не дуже важко… Ой, забалакався я тут з вами. А на мене ж чекають дружина та дітки. Зичу вам благополучно дістатися Смарагдового міста й одержати все те, чого ви бажаєте!

І він ввічливо подав кожному мандрівникові свою червону зморшкувату лапу, й кожний дружньо потис її, а Страшило так трусив її, що мало не відірвав.

Чорногуз полетів, а мандрівники пішли берегом. Щасливий Страшило пританцьовував і співав:

— Ей-гей-гей-го! Я знову з Еллі! Потім через три кроки:

— Ей-гей-гей-го! Я знову з Залізним Дроворубом!

І так він перебирав усіх друзів, у тому числі і Тотошка, а потім починав свою нехитру, але таку щиру та веселу пісеньку.

ПІДСТУПНЕ МАКОВЕ ПОЛЕ

андрівники з веселощами йшли луками, на яких, ніби зірочки, були розсипані привабливі білі та блакитні квіти. Часто траплялись і червоні маки, помпезні та запашні. Усім було весело: Страшила було урятовано, ні Людожер, ні провалля, ні шаблезубі тигри, ні швидка річка не зупинили друзів на шляху до Смарагдового міста, і вони вважали, що всі небезпеки позаду.

— Які чудові квіти! — вигукнула Еллі.

— Дуже гарні! — підтвердив і Страшило. — Аби я мав мозок, то, напевне, більше захоплювався б квітами, ніж тепер.

— А я полюбив би квіти, коли б у мене було серце, — зітхнув Залізний Дроворуб.

— Я завжди дружив із квітами, — сказав Полохливий Лев. — Ці ніжні й смиренні створіння ніколи не вистрибнуть на тебе десь із-за рогу, наче оті шаблезубі тигри. Однак у моєму лісі не було таких великих і яскравих квітів.

Що далі простували мандрівники, то ряснішали на полі маки. Всі інші квіти щезли, напевно, заглушені маковими заростями. І незабаром друзі опинилися серед неозорого макового поля. Запах маку присипляє, та Еллі цього не знала і йшла далі, безпечно вдихаючи п'янкий солодкуватий аромат і милуючись великими червоними квітами. Незабаром повіки її стали важкими і їй страшенно захотілося спати. Та Залізний Дроворуб не дозволив їй перепочити:

— Нам треба поспішати, щоб до ночі вибратись на шлях, вибрукуваний жовтою цеглою, — мовив він, і Страшило підтримав товариша.

Вони пройшли ще кількасот кроків, та Еллі більше не змогла боротися зі сном — похитуючись, вона лягла серед квітів маку, зітхаючи, заплющила очі й одразу міцно заснула.

— Що ж тепер з нею робити? — розгублено спитав Дроворуб.

— Якщо Еллі залишити тут — вона спатиме, поки не помре, — зауважив Лев, широко позіхаючи. — Аромат цих квітів смертельний. У мене теж злипаються повіки, а песик вже спить.

Тотошко справді вже лежав, похропуючи, біля своєї маленької господині. Тільки на Страшила та Залізного Дроворуба не діяв згубний запах квітів, і вони були бадьорі, як завжди.

— Біжи! — сказав Страшило Полохливому Левові. — Рятуйся! — Втікай із цього пекла. Ми дівчинку донесемо, а от коли ти заснеш, ми нічого не вдіємо: ти дуже важкий.