Читать «Чарівник Смарагдового міста» онлайн - страница 20
Олександр Волков
— А я йду до нього по серце, — повідомив Левові Дроворуб.
— А ми з Тотошком проситимемо Гудвіна, щоб повернув нас до Канзасу.
— Там я поквитаюсь із Гектором-хвальком, сусідським песиком, — спадав Тотошко.
— Гудвін такий всесильний? — здивувався Лев.
— Він усе може, — відповіла Еллі.
— То, може, він і мені додасть сміливості?
— Йому це так просто, як дістати мені мозок, — запевнив Страшило.
— Або мені серце, — докинув Залізний Дроворуб.
— Або повернути мене до Канзасу, — закінчила Еллі.
— Тоді візьміть і мене з собою, — попрохав Полохливий Лев. — Ех, мені б хоч трохи сміливості… Це ж бо моє заповітне бажання!
— Я дуже рада! — сказала Еллі. — Це третє заповітне бажання, і коли всі вони збудуться, Гудвін поверне мене на батьківщину. Ходімо з нами…
— І будь нам щирим товаришем, — сказав Дроворуб. — Ти відганятимеш від Еллі інших звірів. Вони, напевне, теж неабиякі боягузи, коли втікають лише від самого твого гарчання.
— Вони боягузи, — пробурчав Лев, — однак я від того не роблюся сміливішим.
Мандрівники рушили далі, Лев велично ступав поруч з Еллі. Тотошку і цей супутник спочатку не сподобався. Він пам'ятав, як Лев хотів його проковтнути. Та невдовзі він звик і до Лева, і вони стали великими друзями.
ШАБЛЕЗУБІ ТИГРИ
— Моя солома і вогонь — речі, які не можуть бути сусідами, — пояснив він.
Полохливий Лев також волів не наближатися до багаття.
— Ми, дикі звірі, не дуже полюбляємо вогонь, — сказав він. — Тепер, коли я у вашій компанії, то, може, з часом і звикну, але зараз він мене ще лякає.
Лише Тотошко не боявся вогню і, лежачи на колінах у Еллі, мружив на вогнище свої маленькі блискучі оченята й насолоджувався його теплом. Еллі по-братньому поділилась з Тотошком останнім шматком хліба.
— Що я тепер їстиму? — запитала вона, дбайливо збираючи крихти.
— Хочеш, я в лісі спіймаю лань? — спитав Лев. — Щоправда, у вас, людей, поганий смак, і ви надаєте перевагу смаженому м'ясу, але ти зможеш його підсмажити на вогнищі.
— О, тільки не треба нікого вбивати! — заперечив Залізний Дроворуб. — Я так оплакуватиму бідненьку лань, що ніякого мастила не вистачить, аби змащувати моє обличчя…
— Ну, як хочете, — буркнув Лев й подався до лісу. Повернувся він звідти не швидко і влігся подалі від вогнища, сито вуркочучи та втупивши у полум'я свої жовті очиці з вузькими щілинками зіниць.
Чого ходив Лев у лісові хащі, ніхто не знав. Сам він про те мовчав, а супутники його не питали.
Страшило теж пішов у гущавину, і йому поталанило знайти горіхове дерево. Він рвав горіхи своїми неслухняними пальцями, плоди вислизали у нього з рук, і йому доводилось розшукувати їх у траві. У лісі було темно, ніби у льоху; та Страшилові це не завадило: він однаково добре бачив і вдень, і вночі. Та коли він набирав повну жменю горіхів, вони раптом вислизали з його непокірної долоні, і доводилось усе починати наново. Нарешті, він набрав повен кошик горіхів, але боявся підходити до вогнища. І лише тоді, коли вогонь згас, Страшило наблизився до Еллі з повним кошиком, і дівчинка подякувала йому.