Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 37
Ольга Бакк
— Не стану. Але чому цей танець так люблять виконувати чоловіки, переодягнені в балерин, напевно, варто задуматися.
— Холєра ясна! Ну ви даєте!
— Добре, Андрію! Давайте — їдьте в Миколаїв! А то ви мене знову ще в якийсь диспут уплутаєте.
— Йой, лікарю, ви з мене вже зовсім якогось монстра робите. Ну, гаразд. Приїду — покажусь.
— До побачення!
**
— Так це що — депресія?
— Та хай Бог милує! Що ти, Настю! — Віра чи то докірливо, чи здивовано глянула на подругу. — Депресія — це страшна річ. У депресії люди можуть на себе руки накласти. Стрес. Правда, незрозумілий якийсь. Безпричинний. Тобто причина є, звичайно, але Андрій ніяк не виказав, що в нього щось не так. І раптом ставить свій улюблений фільм «У бій ідуть одні старики» і переглядає його чи не покадрово. Я відразу зрозуміла, що справи кепські.
— Може, на роботі проблеми?
— Ніколи про них не говорив. А якщо й розповідав, то тільки як про курйози людської логіки. Навіть пробував жартувати…
— Може, ти не розуміла його гумору. Чоловіків це дістає.
— Іноді не розуміла… Але, однаково, похихочу для годиться. Та частіше, усе таки розуміла. І сміялася від душі.
— А як у вас із цим? — Настя подивилася подрузі в очі, не моргаючи.
— Із чим? — не зрозуміла Віра.
— Ну, із цим… Я кажу про це, розумієш? Про це!
— Та нормально. Хоча… — Віра задумалася. — Хоча…
— Що «хоча»? — не витримала подруга. — Що «хоча»?
— Та я згадую… Жартував він якось. Говорив, що секс для нього тягар, якого він хотів би позбутися, але ще не може. Я тоді якось більше увагу звернула на «хотів би». І от лише щойно раптом зрозуміла, що наголос він, здається, робив на «ще не можу».
— Ну от! — радісно вигукнула подруга. — Шерше ля фам! Старе як світ.
— Що значить «шерше ля фам»? — насупилася Віра.
— А то й означає, що причиною всього є жінка. Або він тобі зраджує з іншою, і його совість мучить. Або він тобі не зраджує, але мучить його щось інше. І ти сама повинна розуміти що.
— Холєра! — лайнулася Віра.
— При чому тут холера?
— Та це я так лаюся. Від чоловіка навчилася. Може, справді, у цьому проблема. Як же заговорити про неї? Якусь нагоду треба знайти. Не можу ж я, як Манька з бомбоскладу: «Чоловіченьку, нам треба поговорити про це».
— А от миколаївське небо вам і допоможе. Особливо зоряне.
— Що таке зоряне?
— Ну, коли зірки на небі.
— А-а… Читала, знаю.
— Читачко ти наша! — весело обійняла подругу Настя. — Давай дуй скоріше в Миколаїв! Коли повернешся, заходь, розповіси. Моя кума Наталя звідтіля з Борею повернулася.
— З яким Борею?
— Із сином! Ти що, не розумієш?
Віра з якоюсь настороженою надією дивилася на подругу. Потім трохи сумно усміхнулася й сказала:
— Йой.
***
— Отже… — вчителька уважно вдивлялася в класний журнал. — Отже, до дошки піде…
Клас притих. Викладачка історії встала й тепер уважно дивилася на аудиторію. Досвідчене око професіонала бачило, кого можна викликати, а кого треба пощадити.
— А, може, хтось сам бажає відповісти?
Над класом піднялася самотня рука.