Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 133
Ольга Бакк
— От така вона паскудна ця Христя! І все одно, люблю її, гадюку! От таке моє надбання! Військові люди голови ламають, досліджують її, як можуть, а ти кажеш «гонки». От тобі й гонки! А що там борщ?
Галушка виставляє на кухонний стіл штатив із пробірками: одну на третину наповнює бульйоном із каструлі, із пляшки в піпетку набирає горілки і, відраховуючи натисканням пальців рівно три краплі, змішує інгредієнти.
У пробірці відбувається реакція і за лічені секунди з неї виривається півметровий стовп полум’я.
— Готовий, — відповідає Галушка.
— Фу! Яка штука! У роті палить, — каже полковник, підходячи до плити й куштуючи ложкою з каструлі борщ. — Чоловіча страва! У горлі наче віником мете, здоровий борщ! Я думаю, абориген не з’їсть цього борщу?
— Я думаю, лопне, — підтакує Галушка.
— Саме так, лопне! Одна людина здоровішає від нього, тому вона людина, усьому начальник.
— І людина не всяка.
— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Якщо доброму полковникові воно здорово, то аборигенові тим більше на користь піде. Усякий поздоровіє від такої знатної страви.
— Хіба, якщо Бог дасть, а всякий — що за вольниця!
— Правильно кажеш: якщо Бог дасть.
— Коли б я сказав по-твоєму, люди сказали б: дурень Галушка.
— Може, і так. Але, коли Бог дасть, то і всякий поздоровіє, — наполягає на своєму полковник. От хоча б гонщик. Гонщик поздоровіє?
— Ну, коли Бог дасть, отчого ж йому не поздоровіти, — погоджується Галушка. — Але, думаю, Бог нині вечеряє.
— Не говори так, люди скажуть: дурень Галушка. Бог не може вечеряти, зараз саме час полуднати.
— «Полуднати»! — обурюється Галушка. — Проспала людина полуденок, та й хоче полуднати. А нічого, що незабаром вечеряти пора?!
— Шкода. Хіба вечеряти прийдеться пізніше. Пропав день! — каже полковник. — Добре, розливай борщ, полуднати будемо.
— Я пас! Мені не треба борщ наливати! — говорю я, але таке враження, начебто верещу в паніці.
— Із якого горя? — здивовано запитує полковник.
— Я не можу. Це не людська страва! — точно, так і є: верещу.
— Що ж я урундюнин безвухий чи що? — ображається полковник.
— Від цього й урундюнин безвухий здохне!
— Так я гірший за урундюнина?! — починає закипати полковник.
— Боже збав мене думати таке! Це страва геройська, така важлива — а я що за важлива людина… Я простий гонщик, — червона зірка на моїй кишені «лісточкою» приймає джинсове забарвлення.
— Добре, бризни йому, Галушко, ложку. Нехай лиже, коли їсти не вміє, бо люди скажуть: дурень полковник, гостя не вшанував гостинністю.
— Помилуйте, я не можу. Я умру навіть від ложки цієї рідини, і ви ніколи не довідаєтеся, яке вам щастя звалилося на голову зустріти мене на своєму життєвому шляху, — узагалі, мені доводиться гнати таку завірюху, що в самого вуха загортаються. — Мені відомий секрет, як вилікувати вас від лихоманки.
— От добре! Одна людина каже: Бог нині вечеряє, а інша каже: я Бог, однак відмовляється від полуденка, навіть лизнути відмовляється! От яке завихрення, — каже полковник, зсьорбуючи з ложки палюче вариво. — Ох, добре! Просто менделєєвський склад у цієї страви, не інакше!