Читать «Миколаївське небо» онлайн - страница 12

Сеня скрушно зітхнув:

— Тьху ти… Поліції якраз і не вистачало…

Він нагнув голову й вперто й незалежно пішов до «Північного вітру». Долоня лягла на ручку дверей.

— Хвилиночку, — сказав один з поліцейських.

Сеня невдоволено обернувся. Єнот незворушно відкрив задні дверцята й запхнув Ольшу всередину.

— Інспекторе, у мене мало часу, — тон Сені був цілком миролюбним і в міру непривітним. — Ми поїдемо.

— Не раніше, ніж ми вас відпустимо, — настільки ж миролюбно й непривітно виголосив поліцейський.

Сеня поліз на рожен:

— От уже не збираюся з вами тріпатися.

— Ти тихіше, — втрутився раптом цивільний на вигляд — начальник. — Ти в убивстві замішаний, зрозумів?

— Та пішов ти, — процідив Сеня з таким презирством, немов перед ним був останній покидьок. — Фраєр хріновий. Так-так, це образа при виконанні…

Цивільний спалахнув:

— Взяти!

Поліцейські ворухнулися, але тут Єнот двічі вистрілив у напіввідчинене вікно; цивільний і один з полісменів важко осіли на вигорілу траву. Сеня тим часом зарядив другому цивільному в обличчя, та так, що бризнула кров, і відразу ще одному, начебто ногою. І знову: Ольша готова була заприсягтися — так не б’ються! Рух скоріше нагадував спробу встояти, зберегти рівновагу.

Полісмен, що залишився, схопився за кобуру, але Сеня потряс біля його носа казна-звідки виниклим пістолетом з великим чорним глушителем.

— Стули писок, друже!

Друг замовк, як ошпарений. У ворота бази на повному ходу увірвався автомобіль Артура. Скрипнула гума, завили гальма. Артур і ще один хлопець східної зовнішності миттю вискочили, ляснувши дверцятами.

— Перед «Лазурним» кордон, не проїдеш…

— Тут теж, — пробурчав Сеня. — Заворушилися, робітнички… Гаразд, їдьмо, подивимося.

Артур оглянув повалені тіла правоохоронців; уцілілий поліцейський, піднявши руки, боязко переминався з ноги на ногу біля джипу.

— Товстий, — розпорядився Сеня, — зіпсуй їм машину. І рацію не забудь.

Паха похмуро дістав вінчестер.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

«Ду-дут!»

Хрускіт затвора.

І так кілька разів. Він прострелив колеса й розтрощив панель кермування. Наостанок тицьнув у бік поліцейського, що з жахом дивився на це свавілля, і той приречено влігся поруч із розгромленим джипом.

Вінчестер зник, немов льодинка в полум’ї. Паха його засунув начебто в кишеню штанів. Такенну машину — і в кишеню, р-раз! І все. А кишень у штанях у нього просто не було, це Ольша знала точно. Кілька раз придивлялася.

Вони з’їхали на дорогу й ковзнули за ворота. Біля «Лазурного» справді вистачало поліції. Сеня з Артуром припаркувалися неподалік, спостерігаючи за метушнею біля корпуса.

— Товстий, — скомандував Сеня. Паха слухняно штовхнув дверцята нагору. Виліз. Хасан теж вибрався з машини.

Ольша витріщила очі. Щойно Паха сидів перед нею у своїх коричневих штанах, футболці й кедах, а коли ступив на асфальт, на ньому вже красувалася форма лейтенанта поліції — новенька, хрустка, від гарних туфель до хвацької кепки з кокардою-тризубцем.

Хасан був у формі сержанта.

«Чортівня! — Ольша до болю прикусила губу. Так і справді доведеться повірити в сузір’я Змієносця. Ніякі шпигуни-американці не зможуть переодягтися швидше ніж за секунду. І потім — літаюча машина. Для Землі це теж занадто круто. Невже справді чужинці?»