Читать «Прощавай, зброє. Старий і море. Оповідання» онлайн - страница 2

_{Проте йдеться не так про нестатки, в яких жив молодий Хемінгуей, — такою була доля багатьох молодих письменників, художників, музикантів, — як про віру в свою щасливу зірку, наполегливість, з якою він домагався своєї мети. Його оповідання поверталися з редакцій; він надсилав туди інші, але написані так само, без найменшого намагання піти на компроміс, на поступку інтересам журналу або звичкам читачів. Хемінгуей високо ставив видатного американського романіста і новеліста Скотта Фіцджеральда, цінуючи його насамперед як реаліста, що викривав буржуазний світ. Фіцджеральдові присвячено багато сторінок своєрідних хемінгуеївських мемуарів, виданих 1963 року, вже після смерті письменника, під назвою «Свято, що завжди з тобою». І сторінки ці написані з теплотою і симпатією. Хемінгуей прощає Фіцджеральдові його безладність, його дивацтва, його хворобливу помисливість, його інфантильну брутальність. Але є речі, яких він не прощає навіть Фіцджеральду: «Він розказав мені, як писав оповідання, що їх вважав гарними, — і що справді були гарними, — для «Сатердей івнінг пост», а перед тим, як відіслати в редакцію, переробляв їх, напевне знаючи, якими засобами їх можна перетворити в читабельні журнальні оповіданнячка. Мене це обурило, і я сказав, що вважаю це проституюванням». І Хемінгуей не зважає ні на які виправдання, навіть на пояснення, що зароблені в такий спосіб гроші дають Фіцджеральдові можливість писати справжні книги: «Я сказав, що, на мій погляд, людина занапащає свій талант, якщо пише гірше, ніж може писати».}

_{Можливо, Хемінгуей тут не зовсім справедливий, він дещо перебільшує Фіцджеральдове пристосовництво. Але чи не підкреслює таке перебільшення войовничої непримиренності самого Хемінгуея, коли йдеться про хай навіть мінімальне потурання буржуазним смакам. Хемінгуей довбав стіну буржуазних смаків і міщанської упередженості, аж поки книга оповідань «За нашої доби» (1924–1925) і, особливо, «Фієста» пробили її. Він зробив майже неможливе — примусив дослухатись до свого голосу, примусив зважати на себе.}

_{Тому прижиттєвий успіх Хемінгуея — все що завгодно, тільки не гра випадку, не вигадка преси, не випадковий «дар неба».}

_{В 1954 році Нобелівський комітет, обґрунтовуючи присудження письменникові премії (безпосереднім приводом для цього була публікація в 1952 році повісті «Старий і море»), відзначив, що він «майстерно володіє мистецтвом сучасного викладу».}

_{Розроблений ним і доведений до найвищого блиску економний, стриманий, але надзвичайно вражаючий стиль розповіді сприймався як відкриття, як «одкровення».}

_{Це не могло бути і не було випадковістю. Хемінгуей — один з тих західних митців XX сторіччя, що стояли біля джерел найсуттєвішого перевороту в світовому мистецтві. Вершилась його переорієнтація у знаменну і катастрофічну епоху — руйнувались старі буржуазні цінності й виникали цінності нові. Підвалини цього перевороту були закладені ще творчістю класиків світової літератури, насамперед російської: А. Толстого, Ф. Достоєвського, А. Чехова, М. Горького. До нього були причетні й старші сучасники Хемінгуея — Роллан, Барбюс, Драйзер, і люди його покоління — від Фолкнера до Арагона. Та сталося так, що в Європі і США всі об'єктиви кіно- і фотоапаратів, все світло «юпітерів» (зокрема, коли йшлося про «реформу стилю») були спрямовані переважно на одну людину — Ернеста Хемінгуея. «Хемінгуеївський струмінь» у мистецтві слова являв собою найрадикальніший розрив з колишньою спокійною описовістю, із згладженістю словесних періодів, які так чи так відокремлюють і віддаляють об'єкти зображення від читача. Разом з тим Хемінгуей ніколи не був (якщо но брати до уваги перших його оповідань) експериментатором, що жертвує собою заради якихось художніх відкриттів. Він створював свій світ зразу і, можна сказати, «назавжди». Гертруда Стайн якось, трохи глузуючи, сказала про нього: «Він має новомодний вигляд, але від нього трохи тхне музеєм». Їй, модерністці, це не подобалось, бо «музейне» в Хемінгуеї — і є саме вірність реалістичним традиціям, намагання відобразити, зафіксувати реальну дійсність, що завжди змінюється, але й завжди існує.}