Читать «Будденброки» онлайн - страница 23

Свічки поволі догоряли, і часом, коли протяг відхиляв їхнє тремтливе полум’я вбік, над столом хвилею перекочувався ледь чутний запах воску.

Гості й господарі сиділи на важких стільцях з високими спинками, їли важкими срібними виделками важкі добрі страви, запивали їх важким, добрим вином і неквапливо виповідали свої думки. Невдовзі мова перейшла на торгівлю, і вони мимоволі почали дедалі частіше вдаватися до діалекту, до його надійних, ваговитих зворотів, по-діловому коротких і по-заможному недбалих, та ще й часом присмачували їх добродушною іронією. Замість «на біржі» вони казали «на товчку», і обличчя їхні світилися щирою втіхою.

Дами скоро перестали цікавитись їхньою розмовою. Серед них слово взяла мадам Крегер — почала апетитно розповідати про те, як найкраще тушкувати коропа в червоному вині.

— Поріжте його на великі шматки, серденько, складіть у каструлю, пересипте цибулею, гвоздикою і сухариками, тоді додайте трішечки цукру, ложку масла і ставте на вогонь. Але не мийте, голубко, боронь боже, треба, щоб не витекла кров…

Старий Крегер сипав найкращими своїми жартами, а консул Юстус, його син, що сидів поруч з доктором Грабовим недалеко від дітей, дражнив мамзель Юнгман; вона мружила карі очі і, тримаючи за своїм звичаєм ножа й виделку рівно догори, легеныко розгойдувалася на стільці. Навіть Евердіки пожвавішали і голосно загомоніли між собою. Пані Евердік винайшла нове пестливе ім’я своєму чоловікові.

— Ягнятко ти моє! — лебеділа вона і трясла чепчиком від напливу почуттів.

Нарешті розмова за столом стала загальною: Жан-Жак Гофштеде торкнувся своєї улюбленої теми — подорожі до Італії, яку він відбув п’ятнадцять, років тому з одним багатим гамбурзьким родичем. Він розповідав про Венецію, Рим і про Везувій, про віллу Боргеїзе, де небіжчик Ґете написав частину свого «Фауста», захоплювався водограями з часів Відродження, що дарують мандрівцям прохолоду, рівними, гарно підстриженими алеями, де так приємно прогулюватись, і хтось згадав великий, здичавілий садок Будденброків, зразу за міською брамою.

— Слово честі, — озвався старий Будденброк, — я й досі сердитий на себе, що не спромігся свого часу хоч трохи його причесати. Недавно заглянув туди — а там дикі хащі, просто ганьба! А який гарний був би куточок, коли б повикошувати траву та попідстригати дерева, щоб були кулястої і гранчастої форми…

Проте консул палко заперечив:

— Боронь боже, тату! Я влітку люблю гуляти в тих хащах, однак для мене вся краса пропаде, коли отак обчикрижити чудову, вільну природу.

— Але як та вільна природа належить мені, то невже я не можу зробити з нею, що сам хочу, хай їй біс?

— Ох, тату, коли я лежу там під розбуялими кущами у високій траві, то мені здається, що я швидше сам належу природі, аніж маю на неї якесь право…

— Кришане, не переїдайся! — гримнув зненацька старий Будденброк. — Тільді, тій нічого не зашкодить, пакує в себе, як молотарка…