Читать «Завоювання Плассана» онлайн - страница 206

— Марто, Марто, де ти? — пробурмотів він півголосом. — Йди сюди, забери дітей.

Він пошукав її в саду. Але він не пізнавав свого саду. Він наче став більшим, порожнім і сірим, схожим на кладовище. Зникли букси, не було латука, фруктові дерева ніби перейшли на інші місця. Муре повернувся назад і став на коліна подивитися, чи не поїли всього слимаки. Особливо краяло йому серце зникнення буксів; загибель цих високих кущів примушувала його страждати, наче смерть близької людини. Хто ж це знищив букси? Яка коса пройшла тут, скосила все, навіть фіалки, що їх він посадив коло тераси? Глухе обурення здіймалося в його грудях перед цією руїною.

— Марто, Марто, де ти? — знову гукнув він.

Він пішов шукати її в маленькій оранжереї, праворуч від тераси. Оранжерея вся була завалена сухим галуззям буксів, воно лежало купами між обрубками фруктових дерев, розкиданих, наче відрізані руки й ноги. В кутку висіла на гвіздку клітка, в якій Дезіре тримала своїх пташок, — жалюгідна, з поламаними дверцятами, кінці дротинок стирчали в усі боки. Божевільний відступив, охоплений страхом, неначе він відчинив двері склепу. Белькочучи щось нерозбірне, відчуваючи, що кров підступає йому до горла, він зійшов на терасу і почав блукати перед дверима й зачиненими вікнами. Гнів зростав у ньому й надавав його тілу звірячої гнучкості, він зіщулювався і ступав зовсім нечутно, шукаючи якоїсь щілини. Йому досить було душника в льоху. Він ще більше зіщулився і прослизнув усередину із спритністю кішки, чіпляючись за стіну нігтями. Нарешті він опинився в будинку!

Льох замикався тільки на клямку. Обмацуючи стіни, Муре посувався вперед у густих сутінках передпокою і нарешті штовхнув двері в кухню. Сірники лежали ліворуч на полиці. Він попрямував до цієї полиці, запалив сірника, присвітив собі і взяв лампу з каміна, нічого не розбивши. Потім оглянувся. Мабуть, увечері в домі була велика гулянка. На кухні був страшенний розгардіяш: стіл був завалений брудними тарілками, блюдами, склянками; каструлі, ще теплі, в безладді лежали в раковині, де мили посуд, на стільцях, на підлозі; кавник, забутий на плиті, що ще топилася, кипів, упавши на бік, мов той п’яниця. Муре поправив кавник, прибрав каструлі; він понюхав їх, покуштував рештки напоїв у склянках і чарках, порахував, скільки було тарілок і блюд, дедалі більше дратуючись. Це була не його кухня, охайна й пристойна кухня колишнього комерсанта, що живе на спочинку, тут витратили харчів на цілу корчму; від цієї ненажерливої неохайності відгонило розладом травлення.

— Марто! Марто! — знову покликав він, вертаючись у передпокій з лампою в руці. — Відгукнися, скажи мені, куди вони тебе замкнули? Треба їхати, зараз же їхати!

Він пішов шукати її в їдальні. Обидві шафи праворуч і ліворуч від грубки були відчинені; з розірваного сірого паперового мішечка, що лежав на краю полиці, сипалися на підлогу грудки цукру. Вище він побачив пляшку коньяку без шийки, заткнуту ганчіркою. Він виліз на стілець, щоб оглянути шафи. Вони були напівпорожні; пляшки з фруктовими наливками всі відкорковані, банки з варенням відкриті й початі, фрукти понадкушувані, різні харчі валялися забруднені й погризені, ніби тут пройшла ціла армія пацюків. Не знайшовши Марти в шафах, він почав заглядати всюди: за портьєри, під стіл; там, серед натоптаних шматків хліба, валялися кістки; на клейонці лишилися круглі липкі сліди від склянок і чарок. Тоді Муре перейшов коридор, щоб пошукати Марту у вітальні. Але на порозі він зупинився: він не впізнавав свого дому. Ясно-бузкові шпалери вітальні, килим з червоними квітками, нові крісла, оббиті вишневою узорчастою тканиною, глибоко вразили його. Злякавшись, чи не потрапив він у чужий дім, Муре зачинив двері.