Читать «Сучасна польська повість» онлайн - страница 2

Це до неї ти так рвешся? Чого прагнеш — запаморочення чи заспокоєння? Відтоді ще ніяк не можеш угамуватись, хоч уже й пізнав закоханість і любов, уже ними натішився. Але сонце обернулося в місяць. То що ж залишилося?

Співай, рання молодосте, виповнюй мене співом до останнього подиху, до смерті.

Було нам тоді по кільканадцять років. У такому віці кохану істоту вважають єдиною в світі й оточують романтичним ореолом.

Ванда була старша за мене, проте ходили ми до одного класу. Вона пропустила рік, лікуючи легені в Закопаному. Звідти приїхала якась збуджена і через те нещасна, здавалося, вона безнастанно шукала рівноваги; мабуть, і не усвідомлювала, що під час розмов з подругами на устах у неї блукає усмішка якоїсь поблажливої зверхності, ніби Ванда була втаємничена в щось для нас неприступне.

А чому, власне, я вважав, що Ванда дивиться на нас звисока? Чи не тому, що вона вже знала, як цілуються?

Коли ми з нею вперше цілувались, дівчина, ніби боронячись, вміло вигнулась.

Тепер я вже не розгадаю того її усміху. Може, вона була просто сміливіша за мене?

Я старанно приховував іронію, коли на уроці польської мови, історії або закону божого відповідав так, як вимагалось, але всупереч своїм переконанням. Я пишався тим, що так спритно обдурюю своїх ворогів. Тільки згодом я відкрив цю таємницю двом товаришам з нашого класу.

З якою міною вчитель польської мови, худючий, високий, випростаний — про такого кажуть: кийка проковтнув — ставив мені п’ятірку за твір на вільну тему: «Чому Ридз-Смігли став маршалом?» Чи здогадувався він, що двох перших тем, літературних, з того матеріалу, що його ми якраз тоді вивчали, я не міг узяти? Він гугняво гмикав, скуб руді волосинки на лівій руці. Напевно, здогадувався! Коли мовника морочили, він завжди вдавав із себе людину, стомлену власного величчю й поблажливістю, і прикидався, що вірить твоєму молодечому запалу. «Бо він — герой, — писав я. — Узяв Київ майже голими руками. — І так далі, в тому самому тоні. — Не хотів поступитись наш Ридз, хоч Будьонний кинув свої передові загони аж під Львів. А наш Смігли, ніби нічого й не сталося, приймав собі парад… Оце по-солдатському. З того «мішка» він вислизнув чудом, подавшись на північ кружним шляхом. За це йому й дісталась маршальська булава».

Не знаю, чи дотримувався вчитель іншої думки, та одного я певен: не міг він сказати, що Ридза-Смігли в нагороду за оту його втечу слід було повернути до Академії мистецтв. Я начебто дав мовникові ляпаса, а він тільки всміхався під білявими підстриженими вусиками. Не хотів відступити перед нахабством, та не міг і відкинути отруєної принади. А я не переставав провокувати його: «Адже ви, пане вчителю, теж такої думки?» Учні в класі здивовано переглядались. А він обережно підводив повіки, наче відхиляв заслінку на вічку в дверях камери, і зі страдницьким виразом обличчя бубонів півголосом, повторюючи те саме, що казав на звістку про смерть Пілсудського чи про образу єпископа Лосінського в Кельцях.