Читать «Сучасна польська повість» онлайн - страница 6

— Обернись до неба. Будемо дивитись на зорі. Нам уже нема спасіння.

Я мовчав, умираючи від сорому. Біля мене шелестіло щось, шелестіло.

— Завойовнику, — озвалася вона злісно, тоном, яким дарувальниця могла б звернутись до обдарованого. — Ти переміг. Тобі здається, що переміг? Що виграв битву єдиним помахом?.. Виграв битву, правда?

Я злякався. Знову відчув, як клубок підступив до горла, знову мене пройняв сором переможеного, хоч цим разом я був переможений не як мужчина. Через силу я встав, рукою зробив рух, ніби повертаючи ключа в замку.

— Ах, он як! — прошепотіла Ванда, гнівно тріпнувши волоссям. — То хоч підведи мене, герою.

Герой. Ну й клята, злякавсь я; ледве рота роззявить, уже й починає кепкувати. І, підвівши Ванду, я затулив їй рота поцілунком. Вона пручалась, а я довго-довго не пускав її. І все ж таки вона встигла сказати:

— Я й досі не знаю, хто ти… Тільки нікому не кажи, бо лихо мені буде.

— Вандо… не може бути лиха!

— Та помовч, прошу тебе.

Хоч вона мене й злякала, на серці було легко і спокійно. Я глянув на світ іншими очима. Геть обережність, якої я досі додержував так пильно, наче від цього залежала доля цілого світу. Зважував кожен свій крок, весь час боявся порушити конспірацію. А тепер ладен був прилюдно заявити, що мені начхати на самого Пілсудського, селяни в нашій окрузі сміються з нього, розповідаючи, як майбутній маршал рятувався в селі Уліна від російського війська, що настигло його: він переодягся в жіноче вбрання і сів доїти корову. Або я ще міг би сказати, що релігія — опіум для народу і що колись ми перетворимо костьоли на музеї та кінотеатри, і таке інше, і таке інше. Маєво червоних прапорів змете буржуїв до решти. Ванда геть змінилася — ось цього я й хотів.

Донька багатія, ендека. Але ілюзії розвіялись, ледве Ванда заговорила. Вона стояла відвернувшись, напіводягнена, не могла справитися з сукенкою. Чи справді так?

Навмисне вовтузилась, тепер я це розумію. Її схилена голова виразно вимальовувалась у місячному сяйві. Ну та й гава ж я, от же ж гава! Ох, як вона вміє наказувати.

— Застебни. Зумієш? Гудзики повідривались. Зумієш?

Завойовник. Веди до остаточної перемоги. Від перемоги до перемоги. Зумієш? — насмішкувато питала вона, повернувшись до мене лицем, а я стояв, втягши голову в плечі. Це виглядало так, ніби вона шпетила недотепу чоловіка при чужих людях. Зумієш? Та розмірковувати часу не було. Ванда безупинно говорила, не пам’ятаю вже що. Тепер я розумію, чого вона лютувала.

— Зумієш застебнути гудзичок за гудзичком? Боже, боже, що я наробила! Повідривалось на мені геть-чисто все.

Ох, я не міг і поворухнутись. Мене сліпили дівочі перса.

Де були досі мої очі? І ото я нехтував цим світлом?