Читать «Сучасна польська повість» онлайн - страница 11

— Слухай, не займай мого батька, бо вже як я почну…

Історик — невеликий чоловічок з білявими вусиками й безбарвними очима, на ньому сірий костюм, у руці паличка. Входить нечутно, сяючи, мов сонечко, вітається, описуючи в повітрі кола елегантним капелюхом і кладе його разом з паличкою на класний журнал. Переклички не робить.

— Ну, хлопці-молодці, хто з вас нагадає мені тему попереднього уроку? Забули, молодці? То, може, котрась із панночок? Що, поснули, вояки? Ну, то доведеться когось викликати.

— Пане вчителю, ми читали в газеті, що головну роль у наступі німців тепер відіграватиме танкова армія. Про танки Гітлер дбає над усе, це його коник. А скільки танків у нас?

Історик складає руки на запалому животі, скрушно похитує головою, і в очах у нього вже поблискують смішинки. Ось коли він поговорить про свій досвід, про свої погляди, а заразом і про невміння інших логічно мислити…

— Скільки у нас? Якби навіть знав, то не сказав би. Військова таємниця. Пустити танкову армію на наше бездоріжжя, на наші шляхи з природними вовчими ямами — значить шукати собі могили. Це наша лінія Мажіно. — Вчитель аж трясеться від сміху. — Вони всі зуби погублять, тельбухи повідбивають. — Що далі він говорив, що дужче сміявся, то більше червоніло його обличчя, наче від кількох чарок горілки. Клас весело і схвально іржав. «Ми теж так вважаєм». — Отож, отож. Бомби — теж дурниця, недарма ж ми розпродуємо наших «лосів», кому трапиться. Скільки на них іде всякого матеріалу, скільки вони бензину жеруть, а користі майже ніякої. Хіба ж легко влучити бомбою? Спробуйте для прикладу вибрати собі ціль на землі, ну хоч би камінчик який, і плюнути. Чи влучите? Ні, ні, не тут, будете вправлятися на уроці військової справи. Скільки разів поцілите? Так ви ж стоїте на землі, а літак летить. Замість ударити в завод, бомба поб’є кози та гуси на луці за містом.

Під кінець ставав серйозним, підносив руку, як той пророк, коли промовляє у хвилину натхненного ясновидіння: «Істинно кажу вам…»:

— Бідний той народ, що сподівається перемогти у війні за допомогою заліза. — Нарешті, по короткій паузі, він ні сіло ні впало красномовним жестом показував на схід: — Ведмежу послугу зробив би нам той, хто схотів би знищити більшовизм у Росії. Добре, що нема царя.

Той би нам залив сала за шкуру, та й не раз. А більшовизм — не така вже й велика сила. Це може здатися смішним, але в ньому наш порятунок. Таким чином ми забезпечені з двох боків. Тільки не треба втручатися в їхні справи. Нехай виб’ють одні одних. Нам сам бог помагає.

II

Я буваю в рідному місті не тільки тоді, коли туди приїжджаю, — я лину до нього серцем і пам’яттю. Моя путь починається з головної вулиці — через річку-млинівку, про яку раніш ніхто не казав, що вона смердюча, ніхто не вимагав мільйонних кредитів, щоб її «закрити».

А було ж тут людно, і послід, не тільки козячий, качиний та гусячий, стікав до вузького річища, наче до клоаки.

І тинів було без ліку, біда від біди відгороджувалась байдужістю багатіїв та людським плачем. Попід тинами росла кукурудза «кінський зуб» і то без усякої пропаганди та умовлянь, а от тепер «не родить», бо клімат надто холодний. Я ’зупиняюсь, задумливо тру ногу об ногу, точнісінько, як тодішні дітлахи, посинілі від холоду.