Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 90
Юрій Сотник
— Цікаво, який це педагог примушує учнів возити отруйних змій! — сказав громадянин у пенсне.
— Мене ніхто не примушував… — промимрив Боря. — Я… я сам придумав, щоб її привезти.
— Ініціативу виявив, — всміхнувся лейтенант.
Провідниця зрозуміла все.
— «Сам, сам»! — закричала вона плаксивим голосом. — Лізь ось тепер під лавку і лови! Я за тебе, чи що, полізу? Лізь, кажу!
Боря став на карачки і поліз під лавку. Провідниця вхопилася за його черевик і закричала ще голосніше:
— Ти що? Збожеволів?.. Вилазь! Вилазь, тобі кажуть!
Боря схлипнув під лавкою і злегка смикнув ногою:
— Сам… сам випустив… сам і… знайду.
— Досить, друже, не дурій, — сказав лейтенант, витягаючи мисливця з-під лавки.
Провідниця постояла, покрутила розгублено головою і рушила до виходу:
— Піду старшому доповім.
Вона довго не поверталася. Пасажири стомилися хвилюватися. Голоси звучали дедалі рідше, спокійніше. Лейтенант, двоє ремісничників і ще кілька чоловік усе ще шукали гадюку, обережно висуваючи з-під сидінь валізи й мішки. Інші зрідка справлялися про те, як у них ідуть справи, і розмовляли про отруйних змій взагалі.
— Що ви мені розповідаєте про кобр! Кобри на півдні живуть.
— … перев'язати тугіше руку, висмоктати кров, потім припалити розпеченим залізом.
— Спасибі вам! «Розпеченим залізом»!
Літня колгоспниця бідкалася, ні до кого не звертаючись:
— Хіба ж я тепер по них полізу!.. В сорок четвертому мою своячку така вкусила. Два тижні в лікарні мучилася.
Дідусь у панамі сидів уже на третій полиці.
— Дешево відбулася ваша своячка. Укус гадюки буває смертельний, — холоднокровно обізвався вія.
— Є! Тут вона! — крикнув раптом один з ремісничників. Здавалося, сам вагон полегшено зітхнув і веселіше застукотів колесами.
— Знайшли?
— Де «тут»?
— Бийте її швидше!
Ремісничника, який присів навпочіпки, обступило кілька чоловік. Штовхаючись, заважаючи один одному, вони заглядали під бокове місце, куди лейтенант світив ліхтариком.
— Під лавкою, кажете? — питали його пасажири.
— Ага! В самісінький куток заповзла.
— Як же її дістати?
— Нелегко!
— Ну, чого ви стоїте? Втече!
Прийшов старший і з ним дівчина-провідник. Старший нагнувся і, не зводячи очей з темного кутка під лавкою, помахав провідниці відведеною вбік рукою:
— Коцюбку!.. Коцюбку! Коцюбку неси!
Провідниця пішла.
Вагон притих, очікуючи розв'язки. Дідусь у панамі, сидячи на третій полиці, дістав годинник:
— Через сорок хвилин Москва. Непомітно час минув. Завдяки… гм… завдяки молодому чоловікові.
Дехто засміявся. Усі, хто зібрався навколо ремісничника, глянули на Борю, наче тільки щойно згадали про нього. Він стояв осторонь, сумний, стомлений, і повільно тер одну об другу забруднені долоні.
— Що, друже, пропали твої труди? — сказав лейтенант. — Полював, полював, бабусю допік далі нікуди, а зараз цей дядя візьме та й уколошкає твій наочний посібник.
Боря підняв долоню до самого носа й зіскрібав з неї бруд указівним пальцем.
— Шкода, мисливцю, га? — спитав ремісничник.
— Гадаєте, ні! — прошепотів Боря.
Пасажири помовчали.
— Схоже, що й справді негарно виходить, — сказав басом вусатий робітник. Він спокійно сидів на своєму місці і курив, заклавши ногу за ногу, дивлячись на носок вимазаного глиною чобота.