Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 89
Юрій Сотник
— А ви не дивіться.
Боря витяг з-під лавки сумку і присів перед нею навпочіпки.
Ті, що стояли в проході, розступилися, ті, що сиділи на лавках, попідводились із своїх місць і повитягали шиї, дивлячись на зелену банку.
— Сорок років прожив, а гадюки од вужа не зумію відрізнити, — сказав громадянин у пенсне.
— От! — повчально обізвався дідусь. — А якби у вас у школі був тераріум, тоді змогли б.
— Вуж біля голови плямочки такі жовті має, — сказав Боря, заглядаючи збоку в середину банки. — А у гадюки таких плямочок… — Він раптом замовк. Обличчя його набуло зосередженого вигляду. — У гадюки… у гадюки таких плямочок… — Він знову не доказав і подивився на банку з другого боку. Потім заглянув під лавку. Тоді повільно обвів очима підлогу навколо себе.
— Що, немає? — спитав хтось.
Боря підвівся. Тримаючись руками за коліна, він усе ще дивився на банку.
— Я… я зовсім недавно її перевіряв… Тут була…
Пасажири мовчали. Боря знову заглянув під лавку:
— Ганчірка розв'язалася. Я її дуже міцно зав'язав, а вона… бачите?
Ганчірка нікого не цікавила. Усі з острахом дивилися на підлогу й переступали з ноги на ногу.
— Казна-що! — процідив крізь зуби громадянин у пенсне. — Виходить, що вона тут десь повзає.
— Та-ак! Історія!..
— Ще ужалить у тісноті!
Літня колгоспниця сіла на полиці і втупилась у Борю.
— Що ж ти зі мною зробив! Любий! Мені виходити через три зупинки, а в мене речі під лавкою. Як я тепер по них полізу?
Боря не відповів. Вуха його забарвилися в темно-червоний колір, на фізіономії проступили крапельки поту. Він то нагинався і заглядав під лавку, то стояв, опустивши руки, машинально постукуючи себе пальцями по стегнах.
— Догралися! Маленькі! — скрикнула пасажирка в темному кутку.
— Тьотю Машо! Агов, тьоть Маш! — крикнула одна з дівчат.
— Ну? — долинуло з кінця вагона.
— Акуратніше там. Гадюка під лавками повзає.
— Що-о-о?
— Яка гадюка?
У вагоні стало дуже гамірно. Дівчина-провідник вийшла із службового відділення, сонно покліпала очима й раптом широко розкрила їх.
Двоє хлопців-ремісничників підсаджували на другу полицю охайну бабусю:
— Давай, давай, бабусю, евакуюйся!
На нижніх лавках, недавно переповнених, тепер було багато вільних місць, зате з кожної третьої полиці звисало по кілька пар жіночих ніг. Пасажири, які залишилися внизу, сиділи, поклавши каблуки на протилежні лавки. У проході топталося кілька чоловіків, освітлюючи підлогу кишеньковими ліхтарями і сірниками.
Провідниця пішла вздовж вагона, заглядаючи в кожне купе:
— У чім річ? Що тут таке у вас?
Ніхто їй не відповів. Зі всіх боків чулися десятки голосів, і обурених і сміхотливих:
— Через якогось хлопчиська людям хвилювань стільки!
— Мишко! Мишко! Прокинься, гадюка у нас!
— Га? Яка станція?
Зненацька пролунав несамовитий жіночий вереск. Миттю запанувала тиша, і в цій тиші звідкись згори пролунала ласкава українська говірка:
— Та не бійтеся! Це мій ремінець на вас упав.
Боря так винувато кліпав світлими віями, що провідниця втупилася в нього поглядом і відразу спитала:
— Ну, що ти тут накоїв?
— Ганчірка розв'язалася… Я її зав'язав ганчіркою, а вона…