Читать «Людина без нервів» онлайн - страница 37

Знову почалися блукання по галявинках. Поступово дерева ставали чорніші й неначе вищі, а трава із зеленої перетворилася «на темно-сіру. Спадала ніч. Берендей ішов усе далі й далі. Іноді він зупинявся і ревів глухо й бентежно. На деякій відстані за величезним бугаєм ішла маленька постать з кострубатою палицею в руках. Постать схлипувала і час від часу кричала:

— Ма-шо-о! Агов, Ма-шо-о!

Ніхто не обзивався.

Та ось ялинник скінчився. Берендей перетнув вузький луг і пішов до спадистого пагорба, де росли поодинокі високі, як щогли, сосни і біліли то тут, то там стовбури беріз. На схилі цього пагорба Берендей, зупинився і знову замукав тихо-тихо, ніби побоювався, що його почують. Поступово, настороженість його розвіялась, голова понуро опустилася. За кілька хвилин він ліг спиною до Лоді і став схожий на великий чорний валун, обляпаний у кількох місцях вапном.

Лодя сів на широкий, вологий від роси пень. Його тапочки промокли. Він страшенно змерз і хотів їсти.

У голові снувалися зовсім невеселі думки. Що, коли вони помилилися, гадаючи, що просіка виведе Машу до табору? Що, коли це якась інша просіка і Маша заблукала, і колгоспники шукають тепер бугая десь далеко звідси? Коли розвидниться, Берендей знов кружлятиме лісом. Ідучи за бугаєм, можна проблукати без їжі, без теплого одягу й день, і два, і цілий тиждень, можна, зрештою, загинути в такій глушині, де ніхто й кісток не знайде!..

Лоді дуже захотілося підвестись і піти. Адже Маша не скаже, що це він випустив бугая, отже, й відповідати йому не доведеться. Але тільки-но Лодя подумав про те, як на душі йому зробилося невимовно гидко.

А що, коли Маша не заблукала? Що, коли його зараз шукають десятки колгоспників, вожаті, старші піонери? Може, всі вони тільки й сподіваються, що він, Лодя, не злякається, затримає бугая. І, звичайно ж, Маша вже впевнена, що він не підведе…

Лодя зрозумів: якщо він зараз покине Берендея, то ніколи не позбудеться зневаги до самого себе.

Лодя встав із свого пня й підійшов ближче до Берендея. Уже зовсім запала ніч. Місяць не сходив, але небо було по-літньому ясне, з ледь помітними зорями.

Лодя зміг розгледіти роги Берендея, що стирчали з-за чорної крутої спини, і прив'язаного до них налигача, кінець якого губився в траві. Лодя пригадав, як цей налигач волочився за бугаєм під час блукань лісом. Завдовжки він був метрів зо три, може, й більше.

Лодя перевів погляд на тонку сосонку, біля якої лежав Берендей. Добре було б набратися сміливості, підкрастися до бугая і припнути його до цієї сосонки! Тоді можна бути певним, що Берендей не піде, якщо, звичайно, його знов не роздражнити. Але тут Лодя уявив собі, як він скрадається до Берендея, а той підхоплюється і кидається на нього. Сховатися ніде: тільки пні та самотні дерева з гладенькими стовбурами. Лодя біжить, а бугай усе ближче, ближче…

Довго стояла «людина без нервів» мов укопана, не зводячи очей з налигача на рогах Берендея. Скільки раз він розповідав про свої вигадані подвиги! Скільки раз мріяв про те, як вчинить ці подвиги насправді! І от тепер, коли треба здійснити не подвиг, а просто сміливий вчинок, він…