Читать «Врятовані совістю» онлайн - страница 24

— Ой будете ви, москалі, відповідати за свої злочини!

— А я не «москаль», — відказав посміхаючись Вахрушев, сам не знаючи чому.

— А хто ж ви? — здивувався Ковель?

— Я удмурт!

— Удмурт? — здивувався Ковель. Він здогадався, що це якась нація, але ухопився за можливість перейняти ініціативу на допиті і спитав, удаючи нерозуміння:

— А що це таке?

Вахрушев усвідомив, що порушив правила ведення допиту, але все ще сподіваючись схилити Ковеля до співробітництва, пояснив:

— Ето такая нація на Урале, но ето к делу не относітся. А вот если не образумітесь, то самі проведете остаток лєт за Уралом!

— Як це не «относітся»! Та ми ж з вами в одному ярмі!

Вахрушев скривився від досади на самого себе і взяв у руки цигарку, не запропонувавши курити Ковелю. Він розумів, що той десь має рацію. Знав він про зневажливе ставлення до «нацменів» взагалі, а зокрема знав, що поза очі усі, а найбільше Опанасенко, називають його «лапотником» або «Пензою толстопятою». Вахрушев при нагоді намагався пояснити начальнику, що Пенза не має жодного відношення до удмуртів і що личаки, від яких бувають грубі п’ятки, носила колись вся Росія, але Опанасенко, географічні знання якого обмежувалися програмою четвертого класу початкової школи, лише відмахувався. До того ж, в глибині душі він хизувався тим, що його предки ніколи личаків не носили, а лишень чоботи, хоча часом ходили і босі. Правду кажучи, на цьому «націоналізм» Опанасенка закінчувався, але навіть і в такому вигляді він ніколи його не виказував і, щоб показати свою собачу відданість провідній державній нації, при будь-якій нагоді висміював не тільки удмуртів чи мордвинів, але і «хохлів» теж.

Поки Вахрушев курив у задумі, до кімнати зайшов Зябліков.

— Слушай, капітан, я начинаю операцію, время не ждет.

Вахрушев помовчав і сказав у байдуже:

— Успєхов. Конвой, уведите пленного!

Зябліков пішов до себе і викликав старшину роти:

— Старшина, построй роту!

— Слушаюсь, товариш капітан! Всю роту? Второй взвод на постах, а первий отдихаєт после ночі.

— Ну, построй только третій взвод.

— Слушаюсь! Разрешите іті!

— Іді!

Третій взвод вишикувався на майдані перед церквою і чекав командирів — капітана Зябликова і молодшого лейтенанта Капітанова, якого інші офіцери жартома теж називали «капітаном», через що інколи виникали плутанина, яка все бувала якоюсь розвагою у цій собачій службі.

* * *

Орест під стріхом чув голоси на майдані і вирішив подивитися, що там робиться. Він, не зважаючи на біль у стегні, продовбав дірочку у соломі, якою була крита хата і одним оком глянув на площу. Якраз капітан Зябліков пояснював взводові «бойове завдання». Він добре чув і розумів, що говорив командир. План дій був такий. Перед входом до печери солдати мали встановити підготовлене риштування і з нього закидати печеру гранатами. Щоб бандерівці не завадили справі, кулемет з того берега мав обстрілювати печеру. Орест зрозумів, що при такому розвитку подій порятунку хлопцям нема. Єдиною надією на порятунок хоча б кількох з них, було пробиватися з боєм. Однак для цього вони мали мати нагоду і сигнал. Одночасно і нагодою і сигналом мала стати стрілянина. І таку стрілянину треба було організувати і це міг зробити тільки він, Орест. Він оглянув свою зброю. У нього був «шмайсер» з двома запасними магазинами, пістолет ТТ і лимонка. Він встав на одній нозі, підтримуючись лівою рукою за крокву. В правій руці він тримав ТТ.