Читать «Врятовані совістю» онлайн - страница 23

Коли всі заспокоїлись, поїли з принесеного хлопцями, почалося обговорення плану подальших дій. Більша частина групи, яку мав вести Ромко, мала виходити негайно. Досвідчений Сокіл з двома бійцями мав затриматись в печері, щоб москалі не довідалися про відхід бойовиків. Вони мали час від часу подавати знаки, що партизани все ще в печері, тобто інколи стріляти і кинути одну або дві гранати. Славко лишався з групою і ближче до обіду мав вивести її до Жабиного ока. За цей час основна група мала вийти з печери і відійти далеко в ліс і вже там думати про те, як врятувати Ковеля і Орлика (тобто Ореста).

Ромко пам’ятав дорогу добре. Партизани крім зброї взяли із собою лямпи і шнурки. Без пригод дісталися до Зміїної нори, а тут затрималися, почергово спускаючися шнурком вниз. Всі дуже спішили і через годину Ромко вивів бойовиків до Жабиного ока. Як виявилося, вода знову піднялася через дощі, що відновилися від вчора. Ромко велів усім рухатися назад, але виникло невелике сум’яття, бо не всі розуміли, в чому справа. Коли відішли у трохи ширше місце, Ромко навчив партизан, яким способом треба вилізти назовні. Кожен мав набрати повні легені повітря і якмога швидше лізти в нору вперед головою і рухатись до отвору. Опинившись в кітлі, треба було встати на рівні ноги і тоді вже випустити повітря. Бійці були худі, як тріски, і слідом за Ромком один за одним без проблем щезали в норі. Аж коли лишилася остання група, виникли побоювання, що Грім може не пролізти без дихання. Він був дуже кремезною людиною. Не без жартів хлопці перев’язали його шнуркам і запевнили його, що витягнуть з нори живим або мертвим. Але все обійшлося. Грім, направду, довше інших вовтузився в норі і його таки прийшлося тягти. Він дещо очманів від тої пригоди, навіть не витерпів і випустив повітря у воду, але в останній момент.

Перші, хто виліз назовні, зразу стали на варту, хоча зброя і набої намокли і не надавалися до стрільби. На щастя, падав дощ і довкола нікого не було. Партизани дощу не боялися, бо і без нього були мокрі до нитки. Коли всі вибралися, Ромко повів групу до халабуди. Аж тут всі трохи перепочили, викрутили одежу і сіли обмірковувати, що робити далі.

* * *

Цього ранку Ковель, добре обметикувавши ситуацію, вирішив змінити поведінку на допиті. Раз іде допомога, то вона має бути вже скоро, а що на допомогу не прийде багато бійців, то це він знав напевно. Отож і він має якимось чином допомагати визволенню. Нога вже не боліла і він був готовий допомогти операції залежно від обставин. Перед Вахрушевим треба удавати себе за слабого, це ясно, однак допит він мав затягувати як можна довше і для цього якось перевести його в інше русло. Отож, він одразу заявив, що на Волині він ніколи не бував, а родичі, якщо так і є, то дуже далекі, хоч їх теж шкода і поніс далі якусь нісенітницю. Своєю поведінкою Ковель спантеличив емгебіста, який вже тішився майбутнім службовим успіхом. На питання він або говорив якісь бздури, або скаржився на біль у голові. Потім сам почав страшити капітана, що кара небесна його не мине: