Читать «Чорна стріла» онлайн - страница 36

Порівнявшись з ямою, прокажений зупинився і повернув голову до хлопців.

— Богородице, спаси мене! Він бачить нас, — ледь чутно промовив Метчем.

— Тихше, це він тільки прислухається, — прошепотів Дік. — Адже ж він сліпий, дурню!

Прокажений деякий час дивився чи прислухався, потім рушив далі, але враз зупинився і, здавалось, знову подививсь на хлопців. Навіть Дік страшенно зблід і заплющив очі, немов боявся заразитися від самого погляду на прокаженого. Та ось незабаром дзвіночок знов задзвонив, і прокажений, більш не зупиняючись, дійшов до краю галявини й зник у лісі.

— Він бачив нас, — сказав Метчем. — Клянусь!

— Дурниці! — відповів Дік, до якого почала вертатися впевненість. — Він тільки чув нас і злякався, бідолаха! Якби ти був сліпий, якби тебе оточувала вічна темрява, ти б здригався від кожного хрускоту гілочки під ногою, від кожного крику птаха.

— Діку, добрий Діку, він бачив нас, — повторював Метчем. — Людина прислухається зовсім не так. Він дивився, а не прислухався. Він замислив щось погане. Чуєш, його дзвіночок більше не дзвонить!

Метчем не помилився. Дзвіночка не було чути.

— Це мені не подобається, — сказав Дік. — Це мені зовсім не подобається! Що він там робить? Ходім!

— Він пішов на схід, — додав Метчем. — А ми ходім на захід. Я не зможу дихнути на повні груди, поки не втечу від цього прокаженого.

— Ну й боягузливий ти, Джоне, — відповів Дік. — Ми підемо просто на Холівуд, і, як мені здається, нам необхідно йти на північ.

Хлопці підвелись, перейшли по каменях струмок і пішли вгору по протилежному схилу, який був значно стрімкіший і простягався аж до узлісся. Грунт був дуже нерівний, з безліччю горбків і впадинок дерева росли поодинці й купами. Знаходити дорогу було важко, і хлопці часто блукали. Вони ще як слід не відпочили від своїх учорашніх пригод, і до того ж їх мучив голод. Обидва важко просувалися вперед, насилу витягуючи з піску ноги.

Піднявшись на горбок, хлопці побачили кроків за сто перед собою прокаженого, який ішов видолинком їм навперейми, його дзвіночок не дзвонив, палиця не стукала по землі. Він йшов швидкою впевненою ходою зрячої людини. Наступної миті він зник у заростях.

Охоплені жахом хлопці одразу ж сховались за кущем дроку і лягли там.

— Він переслідує нас, — сказав Дік. — Ти бачив, як він тримав рукою серце дзвоника, щоб той не дзвонив? Хай помагають нам святі, бо в мене немає сили битися з заразою!

— Чого йому треба? Що він хоче? — вигукнув Метчем. — Чи може таке бути, щоб прокажений просто ненависті ради переслідував людей? Адже ж у нього на те є дзвіночок, щоб люди могли уникнути зустрічі з ним! Діку, тут щось негаразд.

— Мені все одно, — простогнав Дік. — Я цілком знесилів. Сили залишили мене. У мене ноги наче чужі. Хай спасуть мене святі!

— Невже ти так і лежатимеш? — спитав Метчем. — Ходім назад на галявину. Там нам буде безпечніше, бо він не зможе підкрастися до нас непоміченим.

— Ні, я не піду, — відповів Дік. — В мене немає сил, можливо, він пройде, не помітивши нас.