Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 53

Затулив обличчя руками, до болю стиснув пальцями скроні і відчув, як з глибини душі, з найглибшого її дна піднімається в ньому злість. Схопив парабелум, добре прицілився у ватажка, що сидів на високому камені, і натиснув на курок. Пес підскочив вгору і повалився мертвий на камінь. Третього пса поклав, коли той кинувся навтьоки. Куля, певне, уп'ялася йому в шию, бо, смикнувши головою, той клубком скотився з кам'яної брили і замовк навіки. Парабелум діставав куди далі, ніж його англійський «уеблі».

Четвертий відбіг на безпечну відстань і після того, як Патрік пустив йому вслід ще дві кулі, передбачливо сховався за горбом. Він був там, він не втік. Розгрібаючи сніг, копаючи шматком дюралю могилу, Патрік весь час відчував на собі його уважний погляд. Це примушувало копати якомога глибше, вгризаючись у злежаний сніг до вічної мерзлоти. Інакше цей звір добереться до трупів І залишить від них одні кістки.

А втім, яка різниця, з'їдять цих хлопців черви а чи поласує їх тілами голодний пес? їм все одно. Їм до того нема ніякого діла… А тобі?… Поки ти людина, а не скотина, тобі не має бути байдуже. Не може бути, не повинно!… Патрік взявся до справи ще з більшим жаром. Працюючи, розчервонівся, і відчув наплив нових сил, про наявність яких у змученому тілі вже й не підозрював. «Хай одна права здатна тримати зброю і цей дюралевий совок, — говорив він сам собі. — Цього досить, щоб боротися за життя. Можливо, не на цьому острові, а де-небудь поруч, на сусідніх островах архіпелагу, є люди». Ще з лекцій шкільного вчителя географії Патрік пам'ятав про те, що Шпіцберген — архіпелаг, на островах якого розвинений пушний і рибний промисел, є багаті вугільні поклади. Все це належить Норвегії. Із сказаного Біллом Уолтінгом запам'ятав: в Свеа є казарми, радіостанція і що якість будівлі. «Ні, Білл не говорив про будівлі і казарми. Це ти вигадав сам. Він сказав. лише про радіостанцію. Не вчись брехати самому собі!.. Так можна докотитись і до галюцинацій, друже мій. А ти на таке не маєш права. Ти повинен жити!»

Патрік поклав поряд тіла Вілла Уолтінга і Бенджамена Грісса і лише після того побачив, що Грісс ледве не на півметра довший. Довелося довбати канавку для ніг. Кребса поклав трохи осторонь. Сантиметрів, може, на двадцять від них, розділивши їх могили стінкою з каміння і льоду. Адже він був їм чужим, цей Кребс. Хто знає, що він за чоловік? Можливо, він і не бажав того, причиною чому став, та хіба біда від того легша? Екіпаж загинув, і він, Патрік, лишився один, один як палець. Зараз він лише колишній англієць, колишній сип найкращої у світі матері, колишня надія молоденької дівчинки на ім'я Вів'єн…

Горбик над могилами він насипав спільний. Виклав на ньому хрест з камінців і подумав, що варто було б залишити якийсь напис. Спробував було видряпати ножем на обшивці літака, однак швидко відмовився від свого наміру. Зачекати з написом! Ще не відомо, хто його прочитає і що зробить, коли довідається, що тут лежать льотчики королівських повітряних сил Англії Білл Уолтінг і Бенджамен Грісс, а поруч з ними якийсь дивний чоловік на ім'я Мартін Кребс.