Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 282
Василь Сичевський
Незнайомець, почувши ці слова, неначе згас. Потім, не кажучи ні слова, переступив поріг. Зовні він виглядав як росіянин, але англійська мова видавала в ньому людину, що довго жила в Лондоні.
— Пробачте, що турбую в непризначений час і не в конторі, а вдома, але я повинен поговорити з сюсельманом.
— Заходьте, роздягайтесь.
Чоловік скинув кожуха, почепив на оленячий ріг свого малахая і заходився обмітати од снігу лижні черевики. Інгрід відчинила двері, що вели до кабінету. Відвідувач долонями пригладив волосся. Переступивши поріг, сказав:
— У мене до сюсельмана вельми важлива і термінова справа.
— Як мені про вас доповісти?
— Скажіть, чоловік просить політичного притулку!
— Як ви сказали? Не розумію.
— Кличте губернатора, я йому сам усе поясню! — помітно збуджуючись, сказав незнайомець.
Інгрід поглянула на нього і ніби вкололась об ці жорстокі очі. Тривожний вогник у її пам'яті спалахнув на мить і погас. «Ні, це тобі здалося! Просто випадкова схожість. Той, що убив Ролфа, був… Який він був?»
Біля дверей вітальні Інгрід зупинилась. Голосно говорив Рюгос, Людвіг іронізував з його слів, потім вони всі весело сміялись. Але про що говорили, з чого сміялись, Інгрід не могла зрозуміти. «А коли це він? Той самий…» У неї вистачило рішучості відчинити двері, але зробити крок вона вже не могла. Скніла, дивилась на чоловіка, а бачила зовсім інше… Їй раптом ясно уявилась кімната медпункту, кроки в темряві, блиск холодної сталі і ці маленькі жорстокі оченята… Тепер вона знала, кому вони належать, вона все згадала, до найменших подробиць.
Людвіг помітив дружину і, певне, відчувши, що з нею відбувається щось недобре, підвівся.
— Що з тобою, Ін? — спитав, вийшовши в коридор і зачиняючи за собою двері вітальні.
— Це він!
— Не розумію, хто він?
— До тебе прийшов той… Це він убив Ролфа! Його треба схопити!
— Тихо, Ін. Тихо, — Людвіг повів її на кухню. — Поясни спокійно, що сталося.
— Його треба негайно схопити! Це він… Клич Рюгоса! Він утече!
Людвіг подав їй води. Інгрід пила, зуби стукотіли об край чашки, вода плескалась на руки.
— Ти певна, що це той самий?
— Так, Людвіг! — закивала Інгрід, давлячись ковтком води. — Я його впізнала.
— Так. Та-ак, — Людвіг пішов до дверей.
— Стій! — скрикнула вона і схопила чоловіка за руку. — Не йди до нього!
— Чому?
— Він упізнає тебе… Адже це Сем Джонсон. Я боюсь.
— Заспокойся, я пошлю до нього Рюгоса.
— Не можна… Адже ви знаєте один одного ще з Англії.
— Так чого ж він прийшов, коли знає, що ми тут?
— Він про це не знає!.. Питав Осгорда.
— Ось воно як… Тоді доведеться послати до нього Нейса. Хай побесідує з ним, поки ми щось придумаємо, — Людвіг взявся за ручку дверей.
— А що робити мені?
— Заспокойся і приготуй гостям чай.
Інгрід підпила на нього здивовані очі.
— Так, так… Приготуй чай і поводь себе так, щоб ніхто не побачив твого хвилювання. Не забудь — у нас у гостях консул сусідньої держави… Розумію, це нелегко, але так треба, Ін.
Тим часом у вітальні Рюгос Торненсен здав на гру карти і, оскільки хазяїн затримався, вирішив розважити гостей згадками давноминулої молодості.