Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 243

Олаф говорив невесело. Склади в Хаугені врятувати не пощастило. Тепер загін залишився без борошна, а значить — без хліба. На новій базі в Долині Гейзерів запасів вистачить на десяток днів, не більше.

— Може, на двадцять, адже нас лишилась половина, — оглянувши бійців, що зібрались до гурту, закінчив свою доповідь новому командирові начальник штабу.

… Живі ховали загиблих. За давнім звичаєм вікінгів, збирали тіла бійців і мовчки несли до моря. Потім зняли і спустили на лід рибальський баркас, що зимував на козлах. Підняли на ньому щоглу, поставили, напнули парус. Над рубкою влаштували високе ложе для Уве Ролл Люнда і його вірного джури Артура, на палубі вздовж обох бортів поклали тіла полеглих товаришів і їх бойову зброю. Поволі підняли на щоглі норвезький прапор.

Потім усі разом взялися за баркас, і він, неначе велетенський буєр, рушив льодом до чистої води. По дорозі, біля ополонки, де ще недавно був підводний човен, захопили каністри з пальним і теж поклали на баркас. Спустили на воду, і Людвіг Улл підпалив довгий бікфордів шнур, протилежний кінець якого було підведено до толової шашки. Баркас відпустили. Вірьовки, багри полетіли у воду. Вітер наліг на парус і поніс баркас на чисту, спокійну гладінь фьорда. Він уже був метрах у п'ятдесяти від припая, коли димок бікфордового шнура добіг до тола, і негучний вибух плеснув з корми на палубу вогнем. Баркас загорівся, охоплений полум'ям, він все віддалявся і віддалявся від кромки льодового припаю, від людей, що стояли на ньому в скорботному мовчанні.

Бійці Мілорга прощалися з відпливаючими в Лету товаришами по боротьбі. Не було ні промов, ні переможних кличів. Коли плавучий смолоскип, неначе взятий від великого вогню війни, згас і, зачерпнувши води, залишки баркаса пішли на дно, бійці підняли в небо автомати, карабіни, гвинтівки — відсалютували полеглим і, несучи з собою поранених, рушили на південний захід у напрямку перевалу. То був найкоротший шлях у Долину Гейзерів.

Загін витягнувся ланцюгом і за якийсь час уже дістався перевалу, як раптом налетів сильний шквал і загнав бійців під скелі. Купка знесилених людей, чіпляючись на каміння і один за одного, з лихою бідою дісталась до печери і знайшла в ній притулок. Касян ішов останнім. Він бачив, як бушує в долині вітер, як вриває з палаючих будинків Свердрюпбюена і Хаугена дахи і з вихорами снігу кидав на лід фьорда, Видовище вражало, але милуватися цією розбійною красою не було ні сил, ні бажання. Печера на перевалі була послана їм долею. Голодні, змучені, збиті боєм люди приткнулися хто де, і чи то дрімали, а чи мовчки чекали, поки вгомониться стихія, вляжеться шквальний вітер, втихомириться так зненацька здиблена заметіль. Тоді вони зможуть рушити далі. На базі в Долині Гейзерів на них чекали гаряча страва і заслужений відпочинок.

Касян присів на сухий камінь, прихилився плечем до отіни, ковтнув з запропонованої Людвігом фляги трохи спирту і враз провалився в пітьму короткого забуття. Прокинувся від того, що в коліна йому ткнувся пес. Невідомо звідки він тут з'явився. Рудий з підпалинами, нечистий породою, він тремтів від холоду і жаху, але жалібно гавкав і скавучав, кудись наполегливо запрошуючи Касяна. Той довго дивився на нього напівсонними очима, потім перевів погляд на Людвіга і, випростуючи закляклі ноги, встав.