Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 229
Василь Сичевський
— Присвіти мені, Яне, — почув він прохання командира, що вже встиг дістати з-під маскхалата планшет з картою. — Перевіримо маршрут.
— Тут перевіряй, не перевіряй, а коли так підемо далі — за дві години вийдемо до Грен-Гарбура, — сказав Касян, увімкнувши ліхтарик.
— Нам треба вийти не просто до фьорда, а до Баренцбурга. «Бофорт» упав десь на західному березі. Їхній підводний човен може опинитись там раніше, і тоді ті, хто вже прийшов на місце катастрофи, спокійно, без клопоту, попливуть в Лонгір, а ми залишимось з носом. Ми повинні прийти туди раніше човна і перекрити їм шлях на його палубу. Розумієш? У цьому вся складність завдання.
— Та як не розуміти?
— Необхідно взяти когось із тих, що з Шлезінгером, у полон, тоді про все довідаємось.
— Було таке, брали… Нам би десь на їх слід натрапить, тоді ми їх, рабів божих… — Касян зробив виразний жест і посміхнувся. Йому було приємно відчувати увагу командира, радів і з того, що вони розуміли одне одного без перекладача.
— Що це — рабів божих?
— Гумор, — посміхнувся Касян.
— О, так!.. У нас у Норвегії все на гуморі. Важко живемо.
— Коли важко, без гумору — кранти.
Касян знову повторив свій жест.
Тепер посміхався Людвіг.
— Я думав — не обійтись нам без тлумача. Виявляється, ми чудово розуміємо один одного… Кранти, значить? Молодець, Яне. Це по-нашому, по-рибальському.
— Рибалка рибалку… А ти мене вже зовсім перехрестив. Я не Ян, я — Касян.
— Ну, так, Ян це Іван. А ти що, віруючий?
— Я? Віруючий? Ну, насмішив… Я — войовничий безбожник! — розсміявся Калікін.
Їх розмова, коли на неї подивитися з боку, могла здатися дивною, але їм, що розуміли одне одного через два слова на третє, вона допомагала відчути взаємне довір’я і душевну приязнь.
Людвіг Улл подобався Касяну. Він справляв враження людини великої внутрішньої сили, наче відлитого з надзвичайно міцного і чистого металу. Говорив голосно, як всі жителі гір. Його судження про людей були іноді різкуватими, проте пом'якшені гумором, нікого не ранили до крові.
— Чув про вікінгів, варягів, норманів? Так це були наші предки. Ні, ми й тепер горді з того, що в стародавні часи нами лякали дітей. Ми любили носити кудлаті руді бороди. Бороди здавались рудими навіть у брюнетів, тому що постійно були вимащені медовою брагою. Ми відкрили Америку! Років так на п'ятсот раніше, ніж Колумб, та, мабуть, з похмілля, чи що, забули розповісти про це світові.
Улл говорив, зосереджено вивчаючи карту, прокладаючи по ній маршрут у напрямку Баренцбурга. Закінчивши цю роботу, поглянув на годинник і неголосно скомандував готуватись до подальшого переходу. Команда прошелестіла з вуст у вуста і затихла в кінці десятки. Загін вирушив у путь.