Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 201

Лейтенант криво посміхнувся.

— Чи варто через це піти на той світ, люба моя Гретхен?

— Я вам не Гретхен! Корветтен-капітан наказав вам не торкатись мене!

Крафт розреготався їй в обличчя.

— Ти думаєш, він пам'ятає свої накази? Перестань ламатися. Іди сюди! — він сів на ліжко і поманив її пальцем. — Теж мені недоторкана. Чи, може, це не ти шлялась в Балстаді з майором Енке? Повір, лейтенанти ліпші за майорів — вони молодші… Ха-ха-ха… Ну, досить тобі дуріти, приголуб лейтенантика…

— Замовкни, шмаркач! — крикнула, задихаючись від образи.

— Ну, це ти марно так! — Очі Крафта блиснули шаленством сказу. Кинувся до неї, вчепився у волосся і потяг у куток на ліжко. Інгрід відчайдушно опиралася, кричала, била руками, обзивала ґвалтівника останніми словами. Коли він спробував затиснути їй рота — вкусила за палець. Віллі Крафта охопила істерика, кинув свою жертву на ліжко, навалився на неї і почав бити по обличчю, вкладаючи у кожний удар злість, жовч, презирство. Інгрід затулила лице руками і розридалася. Він скористайся миттєвою слабістю, зірвав з неї куртку, рвонув і роздер светра. Вона вдарила його ногами в живіт з такою силою, що, відлетівши до протилежної стіни, він ліктем висадив скло в цейсівській шафі. Вперто набичившись, вилаявся і хотів було знову кинутись до ліжка, однак у цю мить до його слуху пробилися звуки віддалених пострілів. Один, другий і раптом ціла розсип, неначе хто сипонув камінням по жерстяному даху. Передчуваючи біду, лейтенант кинувся до дверей. Внизу, в коридорі, метушився Тонненбах.

— У чому справа, капрале? Який ідіот підняв стрілянину?

— Нас атакують! — блиснув окулярами Тонненбах. — Убили вашого денщика Зеємана. Він стояв у караулі біля причалу!

— Зеємана? — чомусь перепитав Крафт.

За стінами будинку знову заляскали постріли. Десь у кімнаті на першому поверсі з жалібним дзвоном осипалось на підлогу віконне скло, і писклявий тенор жалібно заголосив:

— Мене поранили! Чуєте, я поранений! Поранений…

— Гасіть світло!

— Та погасіть світло, ідіоти! — закричав хтось внизу.

Світло погасло. Будинок виповнив страх і непевність. Хто атакує? Звідки? Ніхто не знав. Лейтенант підбіг до вікна. Біля будинку, підсвічений бузковим сяйвом, лежав сніговий килим, по ньому перебігали людські постаті. Падали і, позначивши місце спалахом пострілу, знову перебігали, наближаючись до будинку. Тут Віллі Крафт згадав про автомат, який залишив на столі, поруч з шинеллю. Але там його вже не було. Інстинктивно помацав рукою під столом, думаючи, що в боротьбі з рудою фурією скинув його на підлогу. Проте і там автомата не було. Лейтенант не міг навіть подумати, що зброя може опинитись у руках Інгрід, а коли побачив спрямований на нього автомат, хапатися за пістолет було вже пізно.

— Дай сюди автомат, шлюхо! — кинувся до неї.

У відповідь автомат коротко плюнув вогнем, і лейтенант Крафт звалився на підлогу. А Інгрід так і залишилась стояти із зброєю в руках, не маючи сили зрушити з місця. Цей Крафт був першою у її житті людиною, яку вона убила власними руками.

Час ішов, а на другий поверх ніхто не піднімався. Певне, внизу, почувши чергу, вирішили, що їх лейтенант водо вогонь з вікна по тих, що наступали. Трохи пізніше Інгрід збагнула: як тільки відіб'ють атаку, згадають про Крафта і прийдуть сюди. Це примусило її підійти до дверей. На першому поверсі лупали чиїсь голосні накази, чувся тупіт, крики, суха тріскотня пострілів, короткі автоматні черги і неврастенічний регіт кулеметів. Там точився бій.