Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 2

Петру Добрині ті хвилі завжди здавались зграєю осатанілих псів, що одвічно гризли цей високий берег. Сьогодні вони були особливо злющими, мабуть, через те, що північний вітер, розсердившись, проймав до кісток, а може, тому, що випадок, який привів Петра до швартової стінки пірса, і парадна форма, одягнена з тієї ж таки нагоди, не дозволяли сховатися в кімнаті чергового а чи накинути на плечі рятівний в цих широтах кожух.

Та й взагалі… «На якого біса мені всі ці дипломатичні раути саме сьогодні, у недільний день, коли в селищі дим стовпом і навіть Людмила вільна від чергування?» Згадавши про Людмилу, Петро на якусь мить забув про вітер і холод. «Така дівчина… У всіх хлопців Баренцбурга — і тих, що з рудників, і тих, що з порту, — шиї штопором позакручувались. Коли селищем пройде, чуманіють, а вона ні на кого і оком не поведе… А в клубі на танцях… Королева! Ех, стати б оце з нею на лижі і помчати до Касяна на ГРП… Хильнути по малюсінькій з морозу під в'ялену лососинну, всістися біля розпеченої буржуйки, простягнути до неї ноги і, ворушачи не своїми, задубілими пальцями, спостерігаючи за космічними світами, що спалахують і гаснуть на криваво-червоній щоці пічечки, помріяти про своє тепле, потонуле в садах Яблунове, де за околицею хлюпоче блакитне море, де хвиля приносить до берега пахощі далеких небачених країв, а вітер нашіптує хлопчакам сни про білі лайнери і капітанські місточки…

Споконвіку в Яблунові всі моряки. Ну, а кому в Морфлот потрапити не вдається, ті рибалять коло рідних берегів, але з морем до кінця днів не розлучаються. Треба ж таке! Де Чорне, де Біле? Де Яблунове, а де Баренцбург? Тисячі кілометрів, а занесло ж…»

Взагалі-то Добриня був задоволений з того, що потрапив на Північ. Тут він швидко піднімався вгору: за рік після закінчення мореходки став начальником порту. Цим Петро Добриня в глибині душі навіть пишався — ніхто з його однокашників не досяг таких висот і у вітчизняних портах, а тут, за кордоном, в умовах Далекої Півночі, помітили, — як він любив висловлюватись: «розгледіли при бляклому світлі північного сяйва». Порт, правда, невеликий, вантажообіг залежить від потреб рудників, але все-таки це морський порт, і він, Петро Степанович Добриня, його начальник.

Тільки що невеликий, а все решта тут, як належить: папери підписуй не інакше, як на бланку з гербовою, завантаження, розвантаження, все портове господарство — криголам, баржі, катери, причали і навіть кран — все це на твоїй голові, до того ж ще і дипломатичні доручення, як приміром оце, що нині підвернулося: «Петре Степановичу, будь такий люб'язний, зустрінь англійських гостей, у вас такий солідний вигляд, зріст два метри і у поставі щось таке жагуче, ну просто еталонний Моряк останнім рейсом із Сінгапура. А хто ще в селищі може похвалитися таким блискучим знанням англійської мови?» Зрештою умовили. Для кого вихідний, а ти, Петре, стій тут на вітрі…