Читать «Тринадцять градусів на схід від Грінвіча» онлайн - страница 109

— Тюрин, спустіться вниз і розвідайте обстановку. Ми йдемо слідом за вами. Погляньте уважно, може, там якась посудина, човен, пліт або ще щось підходяще.

— Дозвольте виконувати? — одними губами промовив Тюрин і, підхопивши свій автомат, зник у розщелині.

Ми спустилися вже до самого прибою, коли з високих круч протилежного берега, якими звивалась єдина сухопутна дорога, зірвалась лавина. Бомби лягали прицільно. Сховатися від наших ІЛів німецьким дивізіям було нікуди. Вогненний смерч зрізав з дороги і з запаморочливої височини кидав донизу машини, коней, вози, гармати, людей. Усе летіло, розбиваючись об кам'яні виступи, тягнучи за собою шлейфи осипів, і з шумом надало у воду. Хвилі біля протилежного берега кипіли. Містечко на острові притихло, затаїлося.

— Та невже в них там нема зеніток? — сказав той-таки непогамований Сашко.

— Очікують, — непевно мовив Гриня.

— Так, так, ждуть біля моря погоди.

— Знаєш, скільки треба зеніток, щоб прикрити таку дорогу? Ото ж воно і є… Їм важливіше моста прикрити.

І, ніби почувши ту розмову, в порту залопотіли зенітки. Це був уже другий загін нашої авіації. Якщо на горішній дорозі працювали ІЛи, то портом і підводними човнами займались «пішаки», так звали у нас на фронті пікіруючі бомбардувальники Петлякова. Як годиться, вони зайшли з боку сонця і ринулись у провал між гранітними берегами фіорда, скидаючи бомби на порт і на базу підводних човнів, на танкери, що стояли біля причалів, і на понтонний міст, який теж не обійшли увагою. Скинувши боєкомплект, «пішаки», несамовито ревучи моторами, відлітали в повитий голубувато-сизою пеленою морський простір і, набравши висоту, знову заходили з боку сонця і кидалися на Тромсьє, розстрілюючи його з гармат і кулеметів. А внизу біля бензосховищ і мосту, захлинаючись, часто-часто лопотали зенітки.

Як з-під землі з'явився Тюрин. Він щось говорив, розмахував руками, кликав до себе. Не чекаючи команди, ми кинулись до нього.

— Товаришу лейтенант! — прохрипів, обливаючись потом, червоний мов рак Тюрин. — Там, розумієш, катер! І дамочки…

— Де?

— За тією скелею бухточка. Я дивлюсь, а він попід берегом жметься-жметься, а нотім раз і в бухточку… Офіцер і дві дамочки.

— Які ще дамочки?

— Гарненькі, — серйозно відповів Тюрин.

— Пішли! — лейтенант рушив берегом.

За скелею дійсно відкрилась невеличка затишна бухта, ніби навмисне врізана в гранітну товщу берега. Над нею нависав масивний козирок. У бухті, припнута до берега, погойдувалась на спокійній хвилі моторна яхта. На її палубі, не підозрюючи про небезпеку, що вже затаїлася поруч, у товаристві майже квадратного офіцера польової жандармерії вермахту, стояли дві миловидні жіночки. Офіцер щось говорив своїм супутницям, показуючи на видну з бухти частину протилежного берега і дорогу, над якою кружляли чорні ширококрилі ІЛи. Там гуркотіли вибухи, стрекотали кулемети, автомати, ляскали гвинтівки і тягнувся в бік мори довжелезний шлейф диму.

Яхтою оволоділи за кілька хвилин. Ми з Сашком прокралися до неї поза камінням і разом плигнули на палубу. Жандарм помітив нас лише тоді, коли ми з двох боків встромили йому в живіт автомати. Жіночки злякано верескнули, але наступної миті, зміркувавши, що й до чого, ніби втратили голос. Ухопились одна за одну і несамовито тремтіли. Сашко метнувся в машинне і виволік звідти бородатого дідугана років сімдесяти, який виявився механіком, і капітаном, і хазяїном яхти. Правда, про це ми довідались трохи пізніше, бо саме в ту мить, коли Сашко ставив його на ноги, жандармський офіцер крутонув від мене і в три кроки опинився на кормі. На ходу встиг вихопити парабелум і двічі пальнути в наш бік. Третій раз вистрелити не встиг. Наш лейтенант зрізав його з корми автоматною чергою. Дико і якось жалісно скрикнувши, німець, ніби переломившись навпіл, упав за борт.