Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 155

— Петре, оскільки ти спізнав алхімію, то чи не скажеш, хто з цих людей, що тепер зі мною, означені дідьком?

— Гетьмане, я не знаю, що воно таке — алхімія, бо не навчений так, як ти. Напевне, магія? Але я не маг, як, наприклад, Оникій. Я потрапив у біду й побував там, звідки зазвичай уже не повертаються. Але оскільки душа моя не поривала зв’язку з тілом, то я — тамтешній, бачив і чув вас — тутешніх. Коли я кажу “чув”, то маю на увазі й думки. Але чув тільки тих з вас, хто говорив або думав про мене. Воїни ж твої про мене не згадували, через це думок їхніх я не чув. Але якщо ти запитаєш, що я думаю про твій план, то скажу, що схвалюю його. Надто те, що ти маєш намір створити осередок не тільки сильних зброєю, а й заможних людей. Багатством-бо можна протистояти поневоленню не менш надійно, ніж шаблею.

— Тобі й про це відомо!?

— Ну, ти ж сумував не тільки через те, що я, можливо, віддав Богові душу, а й тому, що я з моїми знаннями мусульманського люду сприяв би тобі у налагодженні торговельних зв’язків з ним. Ти маєш намір пристати до плану Наливайка та створити князівство чи гетьманат на одвіку не заселених теренах — від Буджацької орди до Брацлава, а основні збройні сили тримати в Січі.

Микошинський пополотнів.

— Таке моторошно чути, — звірився Потурнакові. — Адже цими думками я досі ні з ким не ділився. — Раптом він обернувся до Сави. — А ти ж на це, що, синку?

— Не второпаю, пане батьку, про що ви з Петром… Якщо йдеться про те, щоб пристати до обозу, то ми з Меланією — як Петро… Але попередньо ми домовилися, що осядемо в містечку, де Самарь у Дніпро впадає; то лівий берег. Звідти недалеко й до зимівників моїх і Петрових батьків, та й до Січі — день-два верхи. А все інше, про що ви казали, я не тямлю.

— Це зверху порогів, гетьмане, — пояснив Потурнак. — Місто також має назву Самарь.

— Я знаю те місто, — посміхнувся Микошинський. — Воно Січі належить. Десь років двадцять тому Стефан Баторій — король польський видав грамоту на володіння ним козакам. Якраз навпроти нього, на правому березі, лоцмани таборують. Ну, ті, що дуби через пороги переправляють.

— Авжеж — сказав Петро. — Щедрий край — рибою, звіром.