Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 153

Казав один з них:

— Ти, Мартине, залишся біля Петра разом з десятком братчиків. Коли одужає, запроси до нас. Землі на дві сім’ї знайдемо. А не погодяться — віддай їхні наділи від здобичі — зараз їх сюди принесуть. Якщо ж помре — поховайте, де я накажу, а його наділ нареченій залиш.

— Я не помер, — озвався Петро, але голосу свого не почув. Жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся. Язик — також. І небо він бачив крізь напівзаплющені з часу падіння з коня повіки. Душа його хоч і увійшла в тіло, проте ще не до кінця ним оволоділа. Тим часом один з гурту, напевне, “почув” його. Він підійшов до воза й підніс долоню до Петрового носа. Лице його просвітліло. Проте ділитися радістю він не поспішав. Рука чоловіка ковзнула під хламиду і затрималася на лівому боці грудей Петра.

— Він повернувся, — сказав, не віднімаючи руки від тіла. По миті додав, уже впевнено: — Авжеж живий! — і перехрестився.

З тим Петро набув здатності відчувати, але з запізненням. До нього дійшов холод руки чоловіка вже після того, як вона торкнулася тіла. Як і голос його — спочатку Петро побачив крізь напівзаплющені повіки, як у того заворушилися уста, а вже по хвилі долинули до слуху слова. Та скоро у м’язи, ні — у всі клітини тіла увійшло щось, що недавно було дуже далеко, але ні на мить не поривало зв’язку з плоттю, котра лежала на возі. Тепер він відчував запахи, чув і бачив, хоч із запізненням, але не міг ворухнути ні віями, ні вустами. Та раптом очі широко розплющилися, і він сказав уже вголос:

— Я не помер.

Першою до нього припала Наталка.

— Милий мій, я знала, що ти житимеш, — сказала крізь сльози. — Я знала…

— Авжеж не помер, — сказав Пилип-цілитель. — Рано тобі ще на той світ. Ти свого ще не вижив…

— Де я? — знову озвався Петро.

— Серед своїх, — відказав Микошинський.

— А хто ця жінка?

— Та це ж твоя наречена, — мовив зверхник.

— Її звати Зухра? — допитувався, Петро. — А де зараз Сава?

— Петре, та ось же я! Зухра — то минуле, а цілує тебе Наталка — твоє майбутнє.

— То ти, кажеш, — Сава?

— Авжеж.

Меланія хусткою промокнула сльози на Савиному обличчі, що скочувалися до підборіддя, яке дрібно тремтіло.

Потурнак повернув голову, шукаючи очима того, хто говорив.

— Сава не такий, — сказав. — Він весь жовтий, аж золотистий, а ти сірий.

— Друже, то горе його ти бачиш, — промовив гетьман.

— Твоя душа бачила його душу, — пояснив цілитель. — Очі ж твої бачать тільки постать.

Раптом Петро збагнув, що є одним із них, але не розумів, чому він — поранений — перебуває в колі друзів, а не у ворожому стані. І тут в очі йому впала руда лисяча шапка на осавулові, в яку він, утікаючи, стріляв. З тим у провалі в пам’яті повстало все, що відбулося, — від сильного удару в плече, який вибив його з сідла, до теперішньої миті. Але на тій ділянці пам’яті він був не учасником, а тільки спостерігачем чужого нещастя. Подію бачив з іншої дійсності; у неї — ділянку пам’яті — увійшли навіть лики потвор астрального світу.