Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 139

— Події, про які ти кажеш, стануться за кілька століть, а ти називаєш навіть місяці. Пробач, учений мій друже, але я не можу повірити у таке точне віщування.

Навіть під густою бородою алхіміка можна було вловити поблажливу посмішку після слів румуна. Він казав, а Сасько перекладав:

— Пророцтво, якщо це справді таки пророцтво, передбачає не тільки роки й місяці, а й дні, і навіть години. Наводяться дні і в писанні, про котре я оповів, але я запам’ятав кількість днів лише для двох останніх періодів. Мабуть, тому, що в них однакове число — п’ятнадцять. Тобто тридцять п’ять років, один місяць, п’ятнадцять днів і п’ятдесят шість років, десять місяців, п’ятнадцять днів. У першому і другому періодах, здається, днів не наведено, а самі тільки повні місяці… Згадай, Іліє, хоча б пророцтво Даніїла про сімдесят сідмиць. З якою точністю все збулося!? А там же відстань між написанням і збуттям пророцтва — чотири з половиною століття.

Румун нічого не відповів, але було видно, що німець його переконав.

І тут до румуна озвався Нечипор, який досі мовчав:

— Іліє, чому ти Петра називаєш воїном, а на нас з паном сотником Саськом так не кажеш? Адже ми також воїни — козаки, як і він. Тільки старшина.

— Вельможний пане, — сказав монах, — щораз, як цей чоловік щось каже, у пам’яті його виникають картини великого бою. Не має значення про що він говорить чи думає, баталії — щораз інші — спалахують у його голові. Я не міг би описати жодної з тих картин, але єдине можу сказати напевне: це був жорстокий бій, крові багато, полум’я всюди, мури фортечні, жінки якісь. Сталося те недавно, але, здається мені, що воно супроводжуватиме цього козака до кінця життя. Я не вловлюю страху в його свідомості, а тільки співчуття і душевний біль від того, що сталося.

День згасав. Вогнище на якому готували вечерю козацька старшина й посланці, вже ледь жевріло. Кволий вітрець часом здмухував попіл з-над жару і тоді в обличчя людей хлюпало теплою хвилею. Не вгадувалося вогню також біля двох наметів з протилежного берега потоку.

Німець щось сказав до румуна й вони підвелися. Тоді перемовилися кількома словами, й алхімік звернувся до старшини. Обоє кивнули на знак згоди. Коли ті відійшли, Сасько пояснив Потурнакові:

— Румун попрохав узяти його в Січ. Ми погодилися. Які з них будуть козаки — хтозна. Але вченість їхня не завадить козацькому війську. До того ж хлопці вони товариські. Ніде так не пізнається людина, як у мандрах, надто коли небезпеку звідусіль очікуєш. Не критимусь, Потурначе, — натерпілись ми, коли перетинали Кучманський шлях. Не так за себе, як за посланців… Намагалися вислати на кілька верст попереду отих, що втекли, але вони не погодилися. Тоді зголосилися німець з румуном. Вони й були нашим дозором… Чого всі рвонули, коли ти ніби виріс посеред степу? Бо ми хоч і перетнули невільницький шлях, але від нього не так далеко від’їхали. Подумали, може, десь у степу й причаївся загін кримців. Сам розумієш — після того, що ви накоїли в Туреччині…

Озвався Нечипор:

— Це добре, що Ілія напросився в Січ, бо він знає, куди ми їдемо, а відтак, крім нього, нікому буде виказати таємницю посланців Рудольфових.