Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 131

Несподівано Потурнак завважив, що стоїть у середині півкола, і на ньому схрестилися погляди шести людей. Хоч виразами очей та облич ті виказували смирення, проте невидимі потоки, що струмували з зіниць, пронизували його наскрізь. Так само він почувався, коли розмовляв з Оникієм у мить, коли дух характерника входив у іншу дійсність. Оникій ставав тоді чужою людській природі сутністю. Того, хто бував поруч, охоплювало моторошне відчуття страхітливого сну. Тим часом вершники на вухатих конях намагалися стати так, щоб він опинився в центрі кола. На мить Петро відчув себе в середині павучачого плетива, зітканого шістьма павуками. Нитки, що припнули до місця його й коня, не можна було розрубати шаблею; не міг він вихопити й пістоля, що сховав був ззаду за поясом. Шестеро людей, ніби то були складові якоїсь великої рудої потвори з шістьма парами рук, насувалися зусібіч. Майнула думка, що цим не потрібні ні пістоль, ні шабля. Вони самі були зброєю — незвичайною, а відтак грізнішою за будь-яку іншу. Їхні очі й вирази облич виказували все ті ж смирення й покірливість долі, а тільки з зіниць струмувала сила, що геть паралізувала його. Вони вже були в півтори сажні від нього, коли гримнув постріл. Стріляв у повітря один з вельмож, котрі спостерігали за тим, що відбувалося. Але на те жоден з ченців навіть оком не повів.

Потурнак озирнувся — до байраку було не менше сотні сажнів. І тут він побачив, що звідти йде чоловік з чорним птахом на плечі. Оникій, здавалося, не йшов, а плинув у цьому ж, але водночас і не в цьому, але дуже схожому на цей, степу. Раптом Петро немовби прозрів — усі шестеро вершників були руді — хто з бородою, хто з вусами, хто з давно неголеною щетиною, але всіх їх ніби було народжено в племені, де самі тільки руді. “Хай вам чорт! Це ж треба — усі шестеро, здається, хною вимазані!” Щойно він так подумав, як відчув, що кінь під ним дрібно затремтів; його неначе хтось поганяв і водночас не відпускав повід. І тут сталося неймовірне — четверо на мулах зірвалися з місць і понеслися в степ. Їх підхопила якась потужна сила, і розжбурляла кого-куди. З тим увірвалися тенета, якими його було припнуто. Чоловіки в чорному мали здатність навіювання тільки тоді, коли поєднували свої зусилля. З їхнього гурту справді утворилася невидима потвора, яка обертала людину на слухняне знаряддя. Двоє, що залишилися, — румун і німець, роззирнулися, але нічого не завваживши, розгублено втупилися в Петра. Раптом перестав тремтіти коник; Потурнак подивився у бік байраку, але Оникія вже там не було. Тим часом мули під втікачами так прудко бігли, ніби їх переслідували зграї вовків. Скоро вони обернулися на рухомі цятки, і розчинилися в сірому одноманітті — два з північного боку, два — з заходу й півдня.

Наблизилися вершники на білих конях. Петро сягнув рукою під плащ, аби дістати з-за спини пістоль, але вельможа, що стріляв, застромив свою зброю за пояс.

— Чужинцю, — погукав він татарською, — що ти сказав такого монахам, що їх ніби вітром здмухнуло?

— Я не чужинець у цьому степу, — відказав Потурнак також татарською. — А чого вони кинулися навтіки, поцікався у їхніх друзів-відьмаків.