Читать «Золото і кров Сінопа» онлайн - страница 130

— Подумай над тим, — озвався Сава, — що якщо з тобою скоїться лихо, то хто нас додому приведе? Ніхто, крім тебе, дороги не знає. Отже, іти мушу я.

— Братику, ти не знаєш стільки мов, скільки знаю я, — посміхнувся поблажливо Потурнак. — Як ти з ними спілкуватимешся?

Він застібнув накидку і звівся на рівні. Вершники не одразу його й помітили на тлі сірого неба, а уздрівши високу постать у чорному плащі, яка невідь звідки виросла посеред степу, спинили коней і висмикнули з-за пояса пістолі. На те Петро відхилив клобук, показавши сіру молдавську шапку, і замахав застережливо руками. І тут з’явилася хмарка диму біля пістоля одного з вершників, близько просвистіла куля і гримнув постріл. Петро впав і, падаючи, помітив краєм ока три голови, що визирали з байраку. Верхівці, напевне, подумали, що він заманював їх у пастку. Вони розвернули коней і у чвал поскакали назад..

“Авжеж, — майнула думка, — хтозна, який загін ховається в балці… А десь же, не так далеко, Кучманський шлях”.

Шестеро на мулах погнали слідом. З усього, ці не належали до одного гурту з кінними, а були тільки подорожніми

Потурнак підхопився на рівні, і по хвилі вже був біля свого коня.

— Якого біса ви повитикали голови! — дорікнув, стрибаючи в сідло.

Гривастий, вибігши на рівне, став наздоганяти вершників на мулах.

— Спиніться! — волав Петро польською, турецькою, молдавською, але ті втікали, не озираючись.

Раптом подумав, що прибульці накивали п’ятами, а отже не являли собою загрози. Востаннє погукав німецькою:

— Не втікайте!

І тут один із шести натягнув повід, і мул спинився. То був рудобородий гладун у сутані, обмотаний замість паса веретою. При ньому не видно було зброї. Позаду сідла висіли сакви. Під густою бородою не можна було розгледіти обличчя, проте очі блакитні, аж білі, виказували смирення. Чоловік заговорив німецькою, але Потурнак нічого не втямив. Друзі монаха помітивши, що той мирно балакає з вершником на низенькому гривастому коні, зупинились, а тоді повернули назад. З виду то були ченці, але ніби з різних монастирів. Постать одного укутувала нова сутана, на інших було витерте або вилиняле вбрання. Поєднував їх вираз покірності долі на лицях.

— Чоловіче, — озвався румунською один з п’яти, що під’їхали, — ти кричав моєю мовою. На тобі молдавська шапка й постоли, а під плащем — кожух. Хто ти такий і чого тобі від нас треба?

— Я і мої друзі — мандрівники, — відказав Петро молдавською. — Шлях наш важкий і довгий…

— Скільки вас? — перебив чернець.

— Ми зупинилися щоб перепочити, — продовжував Потурнак, — аж ось нагодилися ви… Ми вже зраділи, що не ординці, а ви — кулю…

— Не ми, а вони, — кивнув чернець у бік кінних, що спостерігали віддалік. — Скільки вас там ховається? — повторив запитання.