Читать «Тюрма» онлайн - страница 9

— Попрошу вас пройти до сусідньої кімнати. Ви повторите свої свідчення стенографісту, який занотує їх.

Як це до нього зробив Бланше. А що міг розповісти їм Бланше? Посідаючи такий видний пост у Французькому банку, він пішов на це приниження і був допитаний якимось поліцейським.

Комісар одчинив двері.

— Жюльєн! Мосьє Пуато стисло викладе вам свої свідчення. Ви їх зафіксуєте, а він підпише їх завтра протягом дня. Мені вже час додому.

Він повернувся до Алена.

— Даруйте, мосье Пуато, що затримав вас. До завтра.

— Коли я побачу дружину?

— Це вже справа слідчого.

— Де вона ночуватиме сьогодні?

— Внизу, в камері попереднього ув’язнення.

— Чи треба їй передати що-небудь з речей — білизну, речі туалету?..

— Якщо бажаєте. Проте в першу ніч…

Він не закінчив своєї думки.

— Тільки валізу вам доведеться доставити на набережну Орлож.

— Знаю.

Камери, двори, кабінет, де жінок оглядають лікарі… Років десять тому він писав про це репортаж…

— Я вам подзвоню, коли ви будете мені потрібні.

Помічник комісара надів капелюха й плащ.

— Може, вдома вам що-небудь спаде на думку. На добраніч, Жюльєн!

Цей кабінет був трохи менший, ніж перший, і меблі тут були з світлого дерева, а не з червоного, як у сусідньому.

— Прізвище, ім'я, вік, службовий стан…

— Ален Пуато, народився в Парижі, площа Кліші, тридцять два роки, директор тижневика «Ти»…

— Одружений?

— Так. Батько сім'ї. Паризька адреса: вул. Фортуні, 17-біс. Основна адреса: Сент-Ілер-ля-Віль, вілла «Ноннетт»…

— Отже, ви визнаєте…

— Я нічого не визнаю. До мене в квартиру піднявся поліцейський інспектор і запитав, чи є у мене зброя… Я відповів ствердно і став шукати браунінг в шухляді комода, проте там його не виявилось… Інспектор привіз мене сюди, і комісар, не пам'ятаю його прізвища…

— Помічник комісара Румань.

— Цілком вірно. Так от, комісар Румань сповістив, що моя дружина вбила сестру… Він показав мені браунінг, який я начебто впізнав, хоч на ньому й нема якихось особливих знаків і я ним ніколи не користувався… Комісар запитав, чи відомі мені мотиви злочину, вчиненого дружиною, і я відповів, що ні…

Ален ходив туди й сюди, як у себе в кабінеті, і нервово палив сигарету.

— Оце і все?

— Було ще інше запитання, та, гадаю, в протоколі воно не повинно фігурувати.

— Про що йшла мова?

— Про мої стосунки з своячкою…

— Інтимні?

— Так, але відтоді…

— Давно?

— Ось уже рік, як між нами все скінчено…

Жюльєн почухав лоб кінчиком олівця.

— Ми встигнемо це додати й завтра, якщо комісар вважатиме за потрібне.

— Я можу бути вільним?

— Звичайно, якщо ви вже скінчили з комісаром…

Ален знову опинився в довгому похмурому коридорі.

Бабусі в заскленому залі чекання вже не було. За зеленим столом сидів інший вартовий, теж з срібним ланцюгом і бляхою.

На вулиці, як і перше, лив дощ, дув поривчастий вітер, і а Ален не побажав прискорити крок і сів у машину геть мокрий.

Розділ II

Знову нахилившись уперед, щоб краще бачити крізь вітрове скло дорогу, Ален піднімався Єлісейськими Полями і навіть не намагався дати лад своїм думкам. Він був злий і на сором'язливого інспектора, і на комісара Руманя, і на байдужого стенографа Жюльєна за те, що вони принизили його, певніше, так збили з пантелику своїми запитаннями, що він і досі не в змозі опам'ятатися.