Читать «Тюрма» онлайн - страница 21

Різкий жіночий голос:

— Кабінет адвоката Рабю.

— Говорить Ален Пуато.

— Зачекайте, будь ласка. Зараз подивлюсь.

Ален змушений був довгенько чекати. Квартира на бульварі Сен-Жермен величезна. Одного разу він потрапив туди на прийом. Видно, адвокат ще не в своєму кабінеті.

— Рабю біля телефону. Я чекав, що ви дзвонитимете.

— Я одразу ж подумав про вас, замалим не подзвонив учора ввечері, та не хотів турбувати вас.

— Я пізно повернувся з Бордо, де виступав із захистом. Стривайте, ваша справа здається мені досить простою. Що мене тільки дивує: як ви могли вплутатись у таке? Ви не знаєте часом, дала вже ваша дружина якісь свідчення?

— Судячи з слів комісара Руманя, вона зізналася тільки в убивстві, але на інші запитання відповідати відмовилась.

— Для початку — непогано. А чоловік?

— Ви його знаєте?

— Так, зустрічав.

— Він запевняє, що нічого не знав. Початок минулої ночі він провів у мене.

— Він злоститься на вас?

— Він і сам не знає, на якому світі. Я теж.

— У такій справі, друзяко, не так-то легко буде викликати симпатію до вашої ролі.

— Але ж не через мене все це сталося.

— Хіба ви не були коханцем своячки?

— Останнім часом не був.

— Відколи?

— Близько року.

— Ви розповіли про це комісарові?

— Так.

— І він повірив?

— Але ж це правда.

— Правда чи ні, та люди не простять вам цього.

— Але ж ідеться не про мене, а про мою дружину. Сьогодні її знову допитуватимуть.

— Авжеж…

— Я хотів би, щоб ви побачилися з нею.

— Я завантажений справами, та відмовити вам не смію. Кого призначено слідчим?

— Не знаю.

— Залишайтеся вдома, поки я вам не подзвоню. Треба спершу довідатись, що відбувається в Палаці правосуддя.

Ален подзвонив до редакції.

— Це ви, Мод?

Мод — одна з телефоністок, з якою йому доводилося час од часу зустрічатись.

— Як ви себе почуваєте, патрон?

— Самі здогадуєтесь як, голубонько. Борис уже прийшов?

— Переглядає пошту. З'єдную.

— Алло! Борисе?

— Я, Алене! Мене брав сумнів, чи прийдеш ти сьогодні, тому я взявся до пошти…

Прізвище Бориса — Малеський. Ален призначив його головним редактором. Жив він у передмісті Парижа, по дорозі на Вільнев-Сен-Жорж, з дружиною і чотирма чи п'ятьма-дітьми. Він був один із небагатьох в журналі «Ти», що не гаяв часу з компанією, а одразу ж після роботи повертався додому.

— Журнал вийшов?

— Надійшов у продаж.

— Телефони поки що мовчать?

— Дзвонять безперестану.

— Про що ж вони запитують?

— В основному це жінки. Їм хочеться знати, чи все це правда.

— Що саме?

— Що ти був коханцем своячки, як натякають газети.

— Нічого подібного я репортерам не говорив.

— Але це не заважає їм робити припущення.

— Що ви їм відповідаєте?

— Що розслідування тільки почалося, і ще нічого не відомо.

Ален виказав свою розгубленість, запитавши:

— Як буде з наступним номером?

— Все гаразд. Якщо ти хочеш знати мою думку, то вважаю: жодних натяків на те, що трапилось. Зміст залишимо таким, як і передбачалось.

— Ти, безперечно, маєш рацію.

— Тебе здорово стусонуло?

— Та ні. Можливо, заїду протягом дня. Немає вже сил залишатися самому.