Читать «Ежені Гранде. Селяни» онлайн - страница 15

Наполеон не любив республіканців; замість пана Гранде, який зажив собі слави людини, що свого часу носила червоний ковпак, він настановив мером великого землевласника, котрий мав перед прізвищем часточку «де», майбутнього барона Імперії. Пан Гранде не шкодував, що його позбавлено муніципальних почестей. Він уже встиг в «інтересах міста» прокласти добрі дороги, що вели до його володінь. Дім і маєтки, оцінені дуже вигідно для нього, було обкладено помірними податками. Його виноградники, завдяки дбайливості господаря, стали «окрасою краю» — узвичаєний вираз на означення виноградників, які дають вино першого сорту. Гранде зміг виклопотати собі хрест Почесного легіону. Ця подія й відбулася 1806 року. Панові Гранде було тоді п'ятдесят сім років, а його дружині — близько тридцяти шести. Єдина їхня дочка, плід законного кохання, мала десять років. Видно, провидіння бажало втішити пана Гранде в адміністративній опалі, і він за рік отримав одну за одною спадщину пані де ла Годіньєр, уродженої де ла Бертельєр, матері пані Гранде; далі — старого пана де ла Бертельєр, батька покійної тещі, а також — пані Жантійє, бабусі по матері. Ніхто не знав, чи великі були ці три спадщини. Старі скнари здавна збирали гроші, щоб мати змогу потай милуватися на них. Старий пан де ла Бертельєр називав усяке вкладання грошей в обіг марнотратством, вважаючи, що споглядання золота дає більші проценти, ніж прибутки від лихварства. Місто Сомюр оцінювало розміри заощаджень на підставі прибутків, що їх могли давати видимі володіння. На той час пан Гранде дістав новий почесний титул, якого наша манія рівності ніколи не зможе знищити, — він став першим в окрузі платником податків. У нього було сто арпанів виноградників, які за врожайних років давали від семисот до восьмисот бочок вина. Йому належало тринадцять ферм, старе абатство, з ощадливості він замурував у монастирі вікна, стрілки, склепіння й вітражі, завдяки чому вони й збереглися; нарешті, сто двадцять сім арпанів луків, де росло три тисячі тополь, посаджених 1793 року. Нарешті, будинок, у якому він жив, був його власністю. Так визначалися розміри його видимих багатств. Що ж до капіталів, то тільки дві особи могли приблизно уявити їхню величину: пан Крюшо, нотар, постійний повірений пана Гранде по вкладанню його капіталів під проценти, і пан де Грассен, найбагатший у Сомюрі банкір, у прибутках якого, за таємною угодою, була й виноградарева частка. Хоч старий Крюшо та пан де Грассен добре вміли берегти таємницю — властивість, що в провінції викликає довіру й сприяє збагаченню, — вони прилюдно виявляли до пана Гранде таку повагу, що спостережливі люди могли здогадуватися про багатство колишнього мера із запобігливої шанобливості до його персони. В Сомюрі всі були певні, що в пана Гранде є особливі скарби, схованка, повна луїдорів, якими він милується уночі, зазнаючи нечуваної насолоди, що її дає споглядання великої кількості золота. Очі старого вселяли скнарам якусь упевненість у цьому — жовтий метал ніби передавав їм свій відтінок. Погляд людини, звиклої до величезних прибутків, як і погляд любострасника, картяра чи придворного, конче набуває навичок, котрі виражають швидкоплинні, пожадливі, таємничі рухи почуттів, і ті рухи не уникають уваги його єдиновірців. Ця таємна мова створює своєрідне франкмасонство пристрастей. Отож пан Гранде викликав шанобливе почуття як людина, що ніколи нікому і нічого не була винна, як досвідчений бондар і виноградар, котрий з математичною точністю визначав, скільки бочок треба заготовити у цьому році,— тисячу чи тільки п'ятсот; не пропускаючи жодної спекуляції, він завжди мав бочки на продаж, коли бочка коштувала дорожче, ніж саме вино, міг сховати все своє вино у підвали і чекати нагоди, щоб продати його по двісті франків за бочку, тоді як дрібні винороби пускали своє по п'ять луїдорів. Його прославлений урожай 1811 року, завбачливо схований, неквапно проданий, дав йому більше двохсот сорока тисяч ліврів. Як комерсант пан Гранде мав щось від тигра і боа: він умів причаїтися, зіщулитись, довго цілитися на свою здобич і стрибнути на неї; потім він роззявляв пащу свого гаманця, поглинав чергову порцію екю і спокійно лягав, наче полоз, що перетравлює їжу, — байдуже, холодно, методично. Коли він проходив вулицями, кожен дивився на нього з почуттям пошани й страху. Не було в Сомюрі людини, котра б не відчула його сталевих пазурів. Тому нотар Крюшо добув у нього грошей на купівлю маєтку, але з одинадцяти відсотків; тому пан де Грассен дисконтував векселі, але з жахливим вирахуванням. Рідко минав день, щоб ім'я пана Гранде не згадували городяни на ринку чи у вечірніх розмовах. Дехто ставився до багатства старого виноградаря з патріотичною гордістю. Не один купець і не один шинкар хвальковито казав приїжджим: