Читать «Ежені Гранде. Селяни» онлайн - страница 12

_{У «Селянах» Бальзак вперше виразно і сміливо заговорив про невгамовну боротьбу селянської бідноти не лише з поміщиками, а й з новими гнобителями народу — з сільськими буржуа. Письменник мав, зрештою, мужність, усупереч своїм висловлюванням у «Сільському лікарі», побачити неминучість у майбутньому народної революції. Не все у Бальзака ясне в цьому важливому питанні, адже «Селяни» — твір незавершений, і як знати, що міг би іще сказати цей проникливий митець.}

_{«Селяни» залишаються тим твором Бальзака, в якому він, внук і правнук селян, з великою реалістичною проникливістю зображує неоднорідну селянську масу з усіма її соціальними суперечностями, уважно ставлячись до потреб, страждань і надій селянської бідноти, розуміючи законність її ворожнечі до всіх багатіїв і визискувачів, і переконливо доводить неминучість боротьби народу з усіма його експлуататорами.}

_{ЮРІЙ ДАНИЛІВ}

ЕЖЕНІ ГРАНДЕ

_{Переклала Елеонора Ржевуцька}

Марії

Нехай ім'я Ваше, чий портрет є найліпшою окрасою цього твору, буде в ньому ніби зелена гілка благословенного буксусу, невідомо де зірвана, але напевне освячена вірою, вічнозелена й раз у раз оновлювана побожними руками задля миру і щастя в домі.

Де Бальзак

У деяких провінційних містах трапляються будинки, сам вигляд яких навіває нудьгу, мов найпохмуріші монастирі, найсіріші пустелі, найсумніші руїни. Мабуть, у цих будинках є щось і від німої монастирської тиші, і від безплідних пустель, і від тліну руїн; життя й рух у них такі тихі, що захожому вони б здавалися пустками, якби очі зненацька не зустрічалися з тьмяним і холодним поглядом нерухомого напівчернечого обличчя, що на звук незнайомих кроків виринає над підвіконням. Отакий похмурий вигляд має один будинок у Сомюрі,— стоїть він у кінці крутої вулиці, що, здіймаючися вгору, веде до замку. Ця подекуди трохи понура, малолюдна тепер вулиця, спекотна влітку й холодна взимку, вузька, покручена, вирізняється з-поміж інших тим, що її дрібна, завжди чиста й суха бруківка аж дзвенить, а обабіч неї у будинках старого міста, над якими височать міські вали, стоїть тиша. Тим будинкам уже понад триста років, і хоч вони дерев'яні, проте ще досить міцні; різноманітні на вигляд, вони надають цій частині міста особливої своєрідності, що привертає увагу митців та поціновувачів старовини. Важко пройти повз них і не замилуватися на величезні дубові балки з вирізьбленими химерними фігурами на кінцях, які увінчують чорним барельєфом нижні поверхи більшості цих будинків. Поперечні бруси, криті шифером, вимальовуються синіми смугами на ветхих стінах будинку, завершеного осілим від часу дерев'яним дахом, зотлілий гонт якого зжолобився від дощу й сонця. В очі впадають стерті почорнілі підвіконня; тонке різьблення на них уже ледь помітне і, здається, вони ледве витримують темні череп'яні вазони з буйними гвоздиками та трояндами, що їх виростила якась бідна трудівниця. Ще далі — ворота з узорами цвяхів, на величезних головках яких геній наших предків вивів родинні ієрогліфи, котрих нікому вже не розгадати. Чи то протестант розписався там у своєму віросповіданні, чи, може, член Ліги послав прокляття Генріху IV. Якийсь городянин вирізав тут геральдичні знаки свого «іменитого громадянства», славу свого давно забутого звання ратмана. Тут перед вами вся історія Франції. Обабіч старого будинку, нерівний побілений вапном підмурок якого увічнює працю ремісника, височить особняк дворянина, де посеред арки кам'яної брами ще видно рештки герба, розбитого революціями, що потрясали країну, починаючи з 1789 року. На цій вулиці нижні поверхи купецьких будинків зайняті не складами та крамницями, любителі середньовіччя можуть знайти тут крамниці наших батьків у всій їхній безпосередній простоті. Ці глибокі й темні приміщення не мають ні вітрин, ні виставок, ні кольорового скла, — ніяких внутрішніх чи зовнішніх оздоб. Вхідні двері, грубо оббиті бляхою, складаються з двох частин: верхня відкидається всередину, а нижня, з дзвіночком на пружині, весь час відчиняється і зачиняється. Повітря й світло падає у цю подобу вогкої печери крізь дверну фрамугу або крізь отвір між склепінням і низенькою — на рівні підвіконня — стінкою; в пази цього отвору вставляються міцні віконниці, вранці їх знімають, а ввечері зачиняють на залізні прогоничі зі шворнями. При цій стіні хазяїн крамниці розкладає свій крам. І то без шахрайства: яке показують, таке й продають. Залежно від характеру торгівлі це можуть бути дві-три діжки, наповнені сіллю чи тріскою, кілька сувоїв парусного полотна, мотуззя, підвішений до сволоків мідний посуд, обручі, розкладені попід стінами, або кілька штук сукна на полицях. Увійдіть. Охайна дівчина аж пашить молодістю: в неї червоні руки, на шиї біла хустинка; вона відкладає плетиво, кличе батька, матір. Хто-небудь з них виходить і продає, що вам треба, на два су чи на двадцять тисяч франків, — поводячись, залежно від вдачі, люб'язно, байдуже чи згорда. Тут ви побачите торговця дубовою клепкою, що сидить при вході і теревенить із сусідою; здається, у нього нічого нема, крім поганеньких клепок для бочок та двох-трьох в'язок дранки, а тим часом у порту його лісний склад постачає всіх анжуйських бондарів; він вирахував до однієї дощечки, скільки бочок подужає, якщо збір винограду буде добрий; сонце — і він багатій, дощова погода — і він злидар; протягом одного року вартість бочки то підскакує до одинадцяти франків, то падає до шести ліврів. У цьому краї, як і в Турені, мінливість погоди панує над торговельним життям. Виноградарі, хлібороби, лісоторговці, бондарі, шинкарі, судновласники — всі пантрують на сонячне проміння. Лягаючи спати, вони тремтять, чи не дізнаються вранці, що вночі був приморозок; вони бояться дощу, вітру, посухи і бажають вологи, тепла, хмар — кому чого треба. Між небом та земними інтересами відбувається невпинний поєдинок. Від погляду на барометр людські обличчя то насуплюються, то прояснюються, то веселішають. З кінця в кінець цієї вулиці, старовинної «головної» вулиці Сомюра, від ґанку до ґанку лунають слова: «Золота днина!» І кожен відповідає сусідові: «З неба падають луїдори!» — усвідомлюючи, що несе йому кожний сонячний промінь, кожний своєчасний дощ. Літньої пори в суботу після полудня ви вже не купите й на гріш краму в цих чесних торговців. Кожен має свій виноградник, свою ферму і на два дні вирушає за місто. Тут, усе підрахувавши, — купівлю, продаж, прибутки, — крамарі проводять десять годин з дванадцяти у веселій компанії, безупинно стежачи один за одним, пересуджуючи, підглядаючи. Досить хазяйці купити куріпку, і сусіди неодмінно спитають чоловіка, чи добре вона засмажилась. Тільки-но дівчина вигляне у вікно, її одразу ж звідусіль побачать купки нероб. Адже тут і сумління кожного у всіх на видноті,— в цих непроникних, темних і мовчазних будинках немає таємниць. Майже все життя проходить просто неба: кожна родина сідає перед домом, тут і снідає, і обідає, і свариться. Кожного, хто проходить вулицею, уважно оглядають з голови до ніг. Колись досить було чужинцеві з'явитись у провінційному місті, як з нього біля кожних дверей починали кепкувати. Звідси веселі розповіді, звідси й прізвисько «глузії», що ним зовуть мешканців Анжера, які особливо відзначалися в цих витівках.