Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 60

Хтось із художників згадує війну, які криваві бої колись точилися на тих кручах, море було постійно в димах, фашисти штурмували фортецю і з моря, і з суші.

— Та й зараз всякого трапляється. Не буду вам казати, ви самі дещо пережили, — нагадує котрийсь з колег американцю. — Боюся, що школа морських баталістів ще матиме роботу.

Від такого прогнозу всім зробилось невесело. Одначе тему розвивати не стали. Годі згадувати про ту кляту війну, аби нової не вибухнуло. Та й до чого тут війна, на оцьому морському просторі, під вечоровим лагідним сонцем, під свіжим, духмяним вітерцем, що всякий смуток і всяку тугу миттю розвіює.

Вітерець, правда, подужчав, хвильки здійнялися, якась наче тривога відчулася в повітрі. Віруня вже хотіла піднятися в капітанську рубку й запитати керманича, чи не час би повертати назад, наплавалися, годі. Бо й справді якось вітряно стало, хмуро, і берег вже ген-ген затягнуло вечірнім туманцем. Слава Богу, хоч здогадався керманич ввімкнути музику, але знову ж на горе ввімкнув якусь тужливу мелодію, своєї печалі додала, свого настрою.

Втім молоді художники не падали духом. Вірунька врешті здогадалася, що було тому причиною. По руках товариства ходила пляшка, ще й, здається, не одна, було чим і закусити, на радість і на втіху, тож хай собі супиться небо, а на палубі шхуни не вшухає весела балачка.

І раптом — кораблик струснуло. Гуркітливо струснуло, наче він напоровся на скелю. Ледь не попадали художники на палубу. Господи, з чого б таке лихо? І тут кораблик дав різкий крен. І за мить почав занурюватися в воду. Віруня нічого потому не пам’ятала, накотилася хвиля, і вона втратила свідомість…

Опритомніла від яскравого світла. Повернувши вбік голову, побачила Теренса, весь гурт художників. Всі сиділи на чомусь м’якому, мовби на великих, надутих подушках, і під спинами теж було м’яко й зручно. Високе приміщення, залляте рожевим сяйвом, рожеві стіни, рожева підлога, навіть якийсь рожевий настрій в усьому. Тепер ясно: вони полонені чи хай — врятовані кимось, вони десь в загадковім помешканні, але, видно, ставлення до них якнайкраще, за ними доглянуто, після страхітливої катастрофи на морі хтось потурбувався про їхній порятунок, хтось опікується ними.

Цей «хтось» непремінно має з’явитися. Ось він уже й стоїть, мовби випливши з рожевої стіни, стоїть у спокійній позі володаря, обриси його дуже розвезені, контури непевні, стоїть собі людина, наче вбрана і наче гола-голісінька, до гостей не підходить, вичікує чи вагається.

І раптом з якогось дива кожен з присутніх, Віруня в тім числі, почули у собі його голос, почули мову свою. Треба ж такого дива. І в тій мові дуже ділові інтонації. З нотками вибачливості. Мовляв, скоїлося лихо. Шхуна їхня була кимось протаранена, замах було вчинено на неї чи що, і довелося рятувати своїх давніх друзів. В слово «друзів» господар вклав максимум тепла, справжнього, щирого тепла, і щоб у тім не було сумніву, нагадав з невидимим усміхом: