Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 59

— Пропонуємо стати командуючим ЧФ вам, Вікторе Степановичу.

— Як це?.. Може, я неправильно вас зрозумів?.. — запнувся Севастьянов.

— Абсолютно правильно зрозуміли. Потрібна ваша згода, і ми посилаємо вашу кандидатуру на затвердження міністру оборони.

Севастьянову на хвилю забракло повітря, він аж присів на стілець.

— Якщо це наказ, я згоден, товаришу…

— Все. Питання вирішене, — повеселів голос командувача ВМФ Росії. Видно, варіант призначення був запропонований ним, а реалізувати свої заміри завжди приємно. — Тільки пам’ятайте одне: вирішуйте все в глобальному масштабі. У вас буде шанс показати світові, що Росія вміє мислити глобально.

— Якщо дозволите слово, то й… космічно.

— Космос вже стукає в наш дім. Дійте рішуче, схвалюю повністю.

Тепер Віруні час і до шпиталю. Призначення капранга-2 командувачем флотом, про яке вона щойно почула у каюті, річ чудова, однак для Віруні нічого в житті тепер не є важливішим і чудовішим, аніж життя її врятованого художника. Мусить його негайно провідати. Хай і він почує про цю дивну новину.

Підхопила десь на вулиці випадкову машину, помчала по сухому, спаленому літньою спекою Севастополю, ось уже й морський шпиталь, ось і знайома бабуся-гардеробниця в фойє. Здавати в гардероб їй нема чого, то вона хутко злітає широкими сходами на третій поверх, шарпає двері і бачить… Боже, що це? Чому тут стільки сторонніх? Правда, всі в білих халатах наопашки, самі чоловіки, молодого віку, уважні, поштиві, сидять на стільцях навкруг її Теренса. І що ж вони роблять? Що, власне, робить Теренс? Він перед мольбертом, він малює щось, водить по ватману олівцем.

Аж тут Віруня впізнає декого з гостей. Це молоді севастопольські художники. Мають свою студію військових мариністів. Прийшли провідати свого американського колегу, знаменитого художника Теренса Реттігана!

Побачивши Віруню, всі зриваються на ноги. Один з них, знайомий Вірунін живописець Микола Стагній лагідно обнімає Віруню.

— Пробач, сонечко, що порушили спокій твого друга, — каже він. — По місту пішли чутки, що якийсь американський майстер живопису вмирає в лікарні. А він, виявляється, уже сів за мольберт!

Гомін, шум, веселі слова, радісні жарти, досить прямолінійні натяки про контакти, які б варто було встановити між Каліфорнією і Севастополем, якби для цього були кошти…

— Потрусимо мого старого, і кошти будуть, — досить рішуче обіцяє Теренс і благально дивиться на Віруню. — Ти могла б організувати нам морську прогулянку? Колеги кажуть, що з моря дивовижна панорама міста. Я хотів би зробити побільше замальовок.

Якщо просить Теренс, Віруня ладна прихилити йому небо. Аби він почувався здоровим. Бо рана ж іще… Чи не нашкодить такий вояж? Та молодий художник не відступає від свого прохання: в море! Тільки в море! І десь за годину невелика військова шхуна виходить зі статечною компанією малярів із Севастополя. Сонце, Правда, вже хилиться до обрію, але літні вечори довгі, і Віруні здається, що яснішого дня вона не знала ніколи. Теренс сидить серед нових знайомих, лагідне море розгортається перед ними, позаду зосталося місто, сірі кораблі завмерли біля причалів. Хто б міг подумати, що це військова фортеця? Що на отих броньованих бойових велетнях зачаїлася смерть і ця мирна тиша лише омана?