Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 3

— Я дав команду, щоб ішли найтихішим.

— Будемо іти найтихішим, Вікторе Степановичу, — покосував на пляшку худенький, світло-русявий капітан-лейтенант. — Доки вицідимо половину, буде поворот на 180 градусів і додому.

— То наливай, каплей, за нашу славну перемогу!

— Єсть наливати під кутом 40 градусів, — кинув жартома старпом Сікора.

— Щоб крові більше не лилося! І щоб пилося тільки за новонароджених!

Аж раптом на палубі загупотіли кроки, й почулися стривожені голоси. Капранг насупився.

— Трудна перемога виходить. І випити по-люд-ськи не дають, — буркнув командир. — Що там за діла?

До каюти ввійшов мічман Гаркуша, збілілий трохи і очі якісь розтривожені.

— Що там у вас, мічмане?

— Дозвольте, товаришу капітан 2 рангу…

— Не тягни!

— Нас атакують, товаришу капранг.

— Яка сволота?

— Схоже… підводний човен.

— Давай тривогу! — вигукнув капранг і перший кинувся на палубу.

Там було порожньо. Матроси розійшлися по бойових частинах. Тільки двигун реве, та дрож в усьому корпусі. А сонце над обрієм просто б’є в очі. Гарне світання! Зараз буде торпеда… Зараз ударить! Севастьянов піднявся на місток і наказав дати повний газ… Просрали!., такий день просрали..

Він дивиться з містка і нічого не бачить: ні торпеди, ні перископа ворожого човна, жах якийсь, підлість і жах!

Хтось унизу закричав:

— По лівому борту!

Командирове око майнуло по воді. Пробігло блискавкою, ніби знаючи, що мить погляду — це вже порятунок. Коли бачиш воду, чорноту хвиль, пекуче сонце — ти вже врятований. Смерть пронеслася. Нема торпеди…

— Круто праворуч! — гукнув керманичу.

Той різко пустив стерно у правий бік.

— Гей, там, внизу, на палубі — дивіться! Пильнуйте!

Йому відповіли спокійно:

— Пройшла і годі.

— Куди пройшла? — це вже голос каплея.

— Кудись… Нема її більше, товаришу капранг. Хай їй чорт світить у воді.

Аж тоді хтось змалював ситуацію. І стало всім ясно, що справді пронеслося біля самого борту, щось чорне, велетенське, і зникло десь попереду. Може, це була й не торпеда, а, може, торпеда, тільки скажено великих розмірів. Тепер уже далеко, і боятися її зайве. Довго буде плавати у хвилях.

Аж раптом знову хтось вжахнувся, тільки цього разу з правого борту:

— Он!.. Дивіться!.. Дивіться!..

І всі побачили чорного горбастого велетня, схожого на загадковий підводний човен, що полискував своїм корпусом на сонці. Не втікав, не маскувався, всією потугою наче стверджуючи свою невразливість.

У капітан-лейтенанта закалаталося серце. Схопив Севастьянова за руку: он же!.. Он!.. Бачите?..

Севастьянов усе бачив. Припав до тангенти передатчика і спазмованим голосом гукнув на базу:

— Приймаємо бій!.. Ми атаковані… Невідомий підводний човен по правому борту…

Не встиг мовити більше ні слова. Велетенська чорна пелена запнула небо, і стало чорно зусібіч. Сержеві здалося, що корабель стрімко пірнув у вир, світ пішов обертом, серце у нього завмерло, і він провалився у тьму…

… Пробудження було дивним, майже лагідним, ніби після довгого, гойдливого сну. Здається, минулося… Він живий, цілісінький, знову сяє зеленню море, і сонце над обрієм захлинається від щедрості. Двигун реве у трюмі, розносячи по тулубу нервову дріж.