Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 184

Юрій Бедзик

— Так от, знаєш, Андрію, хто сховався тоді в кущах? Наш давній герой Загула.

— Як воно ніщо було, так воно ніщо і зосталося, — виніс суворий вердикт господар дому. — А за такої непростої ситуації людину наскрізь видно. В яку б вона машкару не ховалася.

Посиділи мовчки. Думки пригнітили і нагнали смутку. Враз Горбенко пожвавішав. В його очах зблиснула хитринка.

— Президенте, скажи мені, як воно там? На вершинах? Легко?

Гість схилив голову. І слова скотилися йому з вуст, як холодна роса:

— На вершинах, Андрію, завжди зимно. Ніколи не було так зимно, як тепер.

— Розумію. Всі навчилися критикувати. Надто у Верховній Раді. Багато балакунів розвелося.

— Чому ж балакунів? Вони правду кажуть. І критика їхня часто справедлива. Тільки так якось несправедливо виходить: вони на правді їздять, а мені доводиться впрягатися в людське горе. І бодай чимось пособляти нужденним. Законів не вистачає. Я їх благаю: правову основу мені дайте! Зробіть що-небудь, щоб не грабували країну паразити, щоб не вивозили піт і кров нашу!

— Знаю твої вимоги, та не всі до них дослухаються, — буркнув Горбенко.

Слово «кров» нагадало головлікареві операційну, де все було в трепетному борінні життя і смерті, і все залежало від його, хірургових, рук та його вміння, а, може, й від чогось вищого, святішого, незбагненнішого — чи й не від самого Бога Вседержителя! А Президентові те слово щемом віддалося в грудях від згадки про доповідні Генерального прокурора і від усіх тих, хто з болем і відчаєм вимагав від нього покласти край обезкровленню України, обезкровленню нації, вимагав унеможливити виїзд за кордон змучених безробіттям юнаків і дівчат, відплив робочої сили, божественних геніїв мистецтва й науки, усього, чим славилася споконвіків українська земля.

Президентові аж моторошно стало, бо як ніколи відчув раптово своє безсилля перед велетенським лихом. Мусив подолати його. Але де ж узяти сил? Серце рвалося від болю за скривджених і упосліджених, за змучених і голодних, у серця була своя межа витривалості, межа самозахисту перед лицем знахабнілих багатіїв-нуворишів, валютних спекулянтів, влазливих порадників і хитруватих словоблудів.

— Андрію, — мовив Президент, сковтнувши слину, — ти знаєш, я дуже втомився. А попереду ще стільки праці. І стільки болю!