Читать «Любов, Президент і парадигма космосу» онлайн - страница 181

— Схаменися, Андрію, який я тобі «товаришу»! — розвів руки Президент, стоячи посеред заставленої книжковими шафами кімнати. — Забув, як ми обмінювалися шпаргалками на екзаменах з математики?

— Та що ви, товаришу Президент, в математиці ви були генієм! А я більше кролями бавився у віварії та гербарії готував, — відверто тішився спогадом головний лікар.

Тепер господареві кортіло перейти до проблем пекучіших. Де ще матимеш таку нагоду, щоб оце в твоєму домі сидів за столом та сам Президент держави! Господи! Коли ж і не погомоніти про діла насущні… І Горбенко, наливаючи гостеві та його дружині чарки, з впертістю сільського вола тягнув свого воза. Повів мову про те, що селяни ніяк не визначаться в проблемах власності на землю, сільські барони, оті самі голови колгоспів, геть втратили сором, розбудовуються шалено, п’ють кров із сільського трударя, а тому й неорані й не засіяні цілі поля, цілі гони, і пальне стало розмінною монетою в руках комерсантів.

— А головне — все прикривають ім’ям Президента України, — з болем вигукнув Горбенко. — Вашим ім’ям, товаришу дорогий мій!

— Ой, і впертий ти шанувальник! Не хочеш мене за свого мати, — печально зітхнув Президент.

— Інакше не можу. Ви для мене не просто давній однокашник і приятель. Ви — народ, якого правди сила… Пам’ятаєте слова поета? Павла Григоровича Тичини?

— Якого, між іншим, і лаяли, і скубли, і возносили, щоб потім зовсім розтоптати, — подала голос дружина Президента, яка із шкільних літ кохалася в українській поезії.

— Він для мене Бог, мій Тичина! — закивав головою захмелілий Горбенко. — Бо за правду стояв. Тільки трудна вона була і для нього, і для нас. Так от, товаришу… простіть, невже вам не доповідають, що вашим ім’ям дехто прикриває свої сумнівні діла? Скажіть, знаєте чи ні? — Горбенко схопив гостя за лікоть, притягнув до себе. — Скажіть чесно, знаєте чи ні?

— Я багато чого знаю, Андрію Павловичу, — ухильно мовив Президент.

— Ну, то робіть щось! Вживайте найкрутіших заходів!

— Найкрутіших, кажеш? — задумливо похитав головою Президент. — Ні, любий, найкрутіші заходи — то не від розуму. І не від сили. Цим тільки загубимо нашу святу справу. Уже були ГУЛАГи, була кров невинних мільйонів, голодомори, катівні НКВС. Тут я несхитний, Андрію. Не тягни мене туди!

— А я б розмахнувся і вдарив! О, як би я вдарив! — аж застогнав господар, й обличчя його збіліло. — Бо наш народ так розбестився, що його тільки крутою силою можна привести до порядку. Знаєте, що люди кажуть по хатах? При клятих каганцях? Сталіна б нам на півроку! Щоб залізною мітлою вимів усю погань! Щоб злодюг вішати на майданах!.. Ви не думайте, що я теж такої думки. Просто не можу собі втямити, що нам далі діяти. Дім наш розруйнований, дикі коні по дворищах гуляють, а ми все розводимо демократію! — Горбенко взяв пляшку, налив собі повен гранчак. — Тобі не наливаю, Президенте, — сікнув на «ти», ніби зробивши перший крок до зближення. — А не наливаю тому, що ми всі чекаємо від твого польоту за океан великих справ. Там ще тобі доведеться приймати й приймати на груди!