Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 88

А Віллі? Як бути йому, ображеному, розчарованому, самотньому хлопчику з підвального приміщення. Хто розповість йому про Африку і про ненажерливих крокодилів? Хто загоїть маленьку рану в його великому довірливому серці?

Треба ж було, щоб пан інженер зібрався так рано! Тільки-но Віллі провів його сумними очима за ріг вулиці, як раптом… біля самих його вікон виросли великі, масивні ноги в грубих черевиках. Ноги поштаря, якого щоденно виглядав Віллі!

В одну мить хлопчина вилетів по сходах нагору, виструнчився перед сивоусим дядьком у форменому кашкеті. Лівою рукою поштар тримав велосипед, правою — купу листів та газет, вибираючи з них ті, які мав віддати в цьому домі.

— А панові інженерові?.. — Віллі урвав на слові, боячись розгнівати поштаря, який був надто заклопотаний своєю справою. Ще, чого доброго, прожене його з очей.

В уяві Віллі поштар був наймогутнішою людиною в світі, якого поважають і бояться всі мешканці міста. Самому хлопцеві ні разу в житті не доводилося отримувати листів не те що з-за кордону, а навіть з найближчого гірського села, де жила його бабуся, і листи завжди здавалися йому чимось загадковим і особливо цінним. А тут ще вічне чекання кореспонденції для пана інженера. Вічне вболівання за його настрій.

Поштар піднімає на хлопця очі, зовсім не суворі і зовсім не страшні.

— Ти вже тут, Віллі?

— Я тільки-но прийшов зі школи, — з готовністю до дії озивається хлопчик. Стоптані його черевички так дивно контрастують з грубими казенними черевиками поштаря. — Чи немає…

— Який ти нетерплячий, Віллі!:— сміється поштар, лукаво мружачи очі. Його права рука давно вже намацала цупкенького конверта з закордонним штемпелем і яскравою маркою. Але йому хочеться трохи потішитись. — Слухай, Віллі, я маю передати панові інженерові важливого листа. Ти не знаєш, пан інженер дома?

— Його немає, — відказує Віллі.

— Жаль, доведеться приїхати вдруге.

— Пане поштар… я ж… я міг би…

Поштар сміється широко й добродушно, аж перехожі вражено звертають на нього очі. Чи, бува, не знущається старий над хлопцем? Але старий, потішившись досхочу, нарешті виймає конверт і урочисто, поважно, ніби виконуючи священний ритуал, подає його Віллі..

— Це лист з Радянського Союзу, його треба берегти і обов'язково сьогодні ж віддати панові інженерові. Обов'язково. Пан інженер двічі заходив на пошту, цікавився листом. Отож…

— Та що ви кажете! — вигукує Віллі. — Я знаю, де пан інженер.

Маленькі стоптані черевички відриваються від великих казенних черевиків поштаря, хлопчик летить по вулиці. Поштар довго дивиться йому вслід, журливо киває головою. «Десь і йому пишуться листи, — думає він, беручись за кермо велосипеда. — Кожному з нас хтось пише хороші листи. Тільки не всі ми одержуємо їх».

А в цей час у домі Вальтера Кірхенбома гримить музика, сяють щедрі люстри, метушаться слуги. Розкішні різнокольорові машини одна за одною підкочують до широких сходів, і з них, мов з лялькових коконів, вилуплюються розфранчені дами, строгі, чопорні чоловіки, жевжикуваті молодики. Чи ж проста річ — з'явитися на бал до Вальтера Кірхенбома, показати себе в усьому блискові, засліпити інших своїми оздобами? Гості поважно, величаво, ніби піднімаючись до райських врат, сунуть широкими сходами в покої Вальтера Кірхенбома. Весь цвіт міста збирається сьогодні на приватну вечерю до його величності, президента славнозвісної авіаційної компанії, збирається для того, щоб зайвий раз засвідчити повагу своєму високому покровителю (несучи в душі притамовану заздрість!) і щоб помилуватися його чудовою гостею, про яку ось уже два дні точаться балачки в усіх сановних домах і ділових конторах.