Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 67

— Ми знаємо, що ви, пане Ріхтер, упереджено ставитесь до нас, тобто до нашої організації, — веде далі вкрадливо Штраус. — «Асоціація білої раси», про яку плещуть всілякі нісенітниці, в принципі не визнає насильницьких дій. Ми не «вервольф» і не кримінальні злочинці…

— Серйозно? — їдко здивувався Ріхтер.

— Повірте нам, пане інженер!

Повірить їм! Забути все, викреслити з пам'яті аеропорт, чорну машину біля парку, дівчину з наляканими очима… Забути облогу товарної станції… В пам'яті Ріхтера зринає погромище на привокзальній площі: осатанілий натовп асберівців, залізні кийки, каміння, галас. Але ось э бічної вулиці вилітає вантажна машина з робітниками, за, нею друга, третя… Взявшись за руки, робітники шикуються в дві шеренги і навально сунуть до станційних воріт. Ріхтер бачить маленького Віллі, що махає йому з приступки грузовика, а біля нього бліде обличчя Крейського… О, що б тоді було, якби малюк не привів своїх друзів! Він, Ріхтер, мав добру нагоду пересвідчитися в «гуманізмі» пана Штрауса.

— Пробачте, так про що ви? — стряхнувши з себе задуму, озивається вдавано привітним тоном Ріхтер. — Про насильницькі дії, здається.

— Даремно іронізуєте, пане інженер, — поволі втрачає терпець Штраус. Притиснувшись широкими грудьми до столика, він говорить майже в лице Ріхтерові. — Часом доводиться бути різким… Але головне — мета, якій ми служимо.

Голос Штрауса зміцнів, очі ніби розширились, стали зіркішими. Це була сильна людина, сильна в своїй наполегливості, в умінні долати перешкоди, рватися до мети. І, дивлячись на нього, Ріхтер мимоволі подумав, що, може, За інших умов він, Ріхтер, і не витримав би у двобої з цим фанатиком. Був час, коли Ріхтер захоплювався ідеями германізму, ночами зачитувався «Сагою про нібелунгів», марив подвигами Зігфріда. В його маленькій дитячій кімнаті висіли вирізки з ілюстрованих журналів, що зображували древніх тевтонців: м'язисті торси, ведмежі шкури на бронзових тілах, шоломи з страхітливими рогами, важкі мечі. Особливо він пишався літографією: «Германські воїни в бою з легіонами Барона», що прикрашала простінок між вікнами. І ще він любив подовгу дивитись на статую німецького юнака в них у школі, про яку вчитель Шредер казав, що «втілена в ній могутність статі повинна викликати дрож насолоди в кожній німецькій душі». Хлопці, як правило, влаштовували біля кам'яного нібелунга таємні перекури, дівчатка ж, навпаки, немов усвідомлюючи свою безборонність перед силою «германської статі», проходили повз скульптуру з соромливими рум'янцями на щоках.

«В ньому є щось від нашого шкільного германця, — подумав Ріхтер. — Тільки волосся не арійське. І руки дещо задовгі». Він спинив погляд на кістлявих, вкритих неестетичною поростю руках чорнобрового. Той, упіймавши його погляд, закусив губу.

— Здається, ваш батько загинув на Східному фронті?

— Так. Під Нарвою.

— Росіяни вважають нас варварами, але якби ми підрахували всі німецькі могили на їхній землі… та й не тільки на їхній.

— Африка, наприклад, — втомлено посміхнувся Ріхтер, в душі якого прокинулося почуття жалю до чорнобрового.