Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 61

Ріхтер удав розгніваного. По-третє, буде потім! Так, він хоч раз у житті виявить справжню ґречність і спитає у своєї співрозмовниці, чому вона сама не ляже відпочити. Тропічна задуха звалить її з ніг, підірве серце, і тоді всі проекти полетять шкереберть.

— Ні, ні, ви послухайте, — не піддається Крижанич, струшує золотистою косою і намагається надати своєму худенькому, блідому обличчю вираз дівчачої бадьорості. — Американський конгрес нарешті затвердив план Гібралтарської греблі.

— Що?

— План Гібралтарської греблі! — майже по складах промовляє Крижанич, і в голосі її звучить радісне, тріумфуюче піднесення.

Йшлося про величезний, сміливий проект перетину Гібралтарської протоки, про мрію багатьох поколінь, в яку десятками років вкладалося більше фантазії, ніж реального змісту. Писалися книжки, підсумовувалися можливі витрати, робилися перші начерки грандіозної будови. Перша стадія будівництва мала коштувати понад один мільярд доларів, тобто стільки, скільки уряд США щорічно витрачав на експериментальні атомні досліди в штаті Невада. Технічні розрахунки базувалися на наявності двох течій у протоці: поверхневої — з Атлантичного океану на схід, і глибинної — з Середземного моря на захід.

— Вони вирішили змагатися з нами! — ляснула по столу долонею Ганка, але в її тоні не вчувалося ні образи, ні злості, як це буває з людьми, яким кинуто виклик.

Ріхтер не зрозумів її. З ким змагатися? Про що вона говорить?

— Ну… з нашим «африканським проектом». Радянський Союз за рахунок колишніх атомних фондів вирішив обводнити й індустріалізувати Центральну Африку, частково також Західну. Тепер американці беруть на себе північні її райони. Це ж чудово! Таке змагання нікому не зашкодить, воно тільки зблизить народи. Ви не посміхайтесь, пане Ріхтер! Я щиро вірю в це. І зовсім не збираюся вас агітувати.

Ріхтер дивився завороженими очима на втомлене, опромінене якимось внутрішнім світлом лице Ґанки, і воно здавалося йому ніби оновленим і ще вродливішим. На тому обличчі уже й втоми не було, воно вимагало дії, такого ж руху, як і вся велика, пробуджена з одвічного сну багатостраждальна й нескорена Африка.

Інженер схилив голову, вдоволено посміхнувся. Їй не треба було бачити цієї посмішки. Нащо? Вона все одно не зрозуміла б складної, плутаної гами почуттів, які вирували зараз в його серці. Він Г радів, і болісно страждав, і проймався холодними сумнівами. І водночас ніби був причетний до чогось нового й хвилюючого, що проступало у виразі Ганчиного обличчя.

Так, він теж мав щось на думці. Може, це тільки непевна уява, сонливе марення, але й він уже відчув себе володарем незбагненно дивного проекту. Він піднімався сідав, мов птах. Не боявся піднебесної високості, міг пливти, розкошувати, насолоджуватись у золотому промінні сонця.

— А ви знаєте, пані Крижаний, я хотів повідати в одну думку…