Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 49

Він підняв очі, ввібрав у себе сотні блискавок, море досади.

— Панове!.. — гукнув у репортерське юрмисько. — На жаль, секрети й таємниці — не моя сфера. Більше я не можу вам нічого сказати. Дякую за увагу. «Левіафан» жде вашого теплого слова і вашої підтримки.

Він кивнув головою і пішов геть.

ГАЗ КОШТУЄ НЕСПОКОЮ

Ріхтер поспішає. Через це він метушиться по кімнатах, шукає якісь документи, щоразу зиркає на годинник. Через це думки його кружляють, як підхоплене вітром осіннє листя. За годину має прибути залізничний транспорт зі Сходу, найдорожчий подарунок професора Арсентьєва й Ганки Крижанич, — шість вагонів рідкого водню. Кремпке постарався, щоб під'їзні колії заводського вузла в останній день вийшли з ладу. Усе продумав товстий хитрун! Чого ж? На цілком солідній, технологічній підставі розпочав ремонт колій, блокпостів, сигналізації… Тепер доведеться транспортувати «флегматизований водень» в авто-газгольдерах через усе місто. І на станції якийсь неспокій. Підозрілі елементи (як повідомили Ріхтерові по телефону) ще зранку товчуться біля товарних естакад. Буде стихійний «протест» населення, демонстрація обурених «мас».

Зірвавши з вішалки плащ і натягнувши капелюха, Ріхтер кидається до дверей. Рука його ніяк не може намацати замок. О прокляття! Завжди так буває, коли дорога кожна хвилина. Двері нарешті відчинені, Ріхтер робить крок уперед і в ту ж мить вражено стає на порозі.

Перед ним — Гельдин брат Віллі, хлопчина років десяти, — світлий чубчик лізе на зеленкуваті блискучі очі, в очах недитяча серйозність.

— Пане Ріхтер…

— Що тобі?

— Я маю розповісти вам одну річ. Дуже важливу. Дозвольте… — хлопець хоче переступити поріг Ріхтерової квартири, але той безцеремонно випроводжає його на сходи.

— Потім, Віллі! Потім!

— Але ж послухайте… Дуже важлива справа…

Ріхтер зачиняє за собою двері, кидає в кишеню ключ.

Глянувши на розбентеженого хлопчину, він враз проймається до нього симпатією. Важлива справа? Що ж, вони можуть поговорити і по дорозі. Нехай Віллі — якщо він, звичайно, має охоту! — їде з ним на станцію. Згода? От і добре.

Машина зірвалася з місця і, ніби бажаючи надолужити прогаяний час, понеслася залюдненими міськими вулицями. Ріка прошугнула під мостом, як застигла лава вулкана. Двоє поліцейських налякано відсторонились з дороги. Колеса вищали на поворотах, ніби ось-ось мали відірватися геть, широкий капот націлювався то в один бік, то в другий, нарешті вилетів на широкий проспект і мчав просто до приміщень станції.

Ще здалеку Ріхтер побачив стовпище людей, які, розмахуючи руками й гаряче перемовляючись між собою, стіною загородили головний вихід на майдан. «Буде робота», — подумав Ріхтер, загальмовуючи машину. Встав вільно, байдужно, ніби його й не обходила та розгойдана людська тіснява.

— Пробачте, не ви будете головним конструктором Ріхтером?

Двоє молодиків, засунувши руки в кишені, перегородили йому дорогу.