Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 22

Власне, яким ворогам? Хто бажає йому лиха? Він, Пауль Ріхтер, щасливий винахідник і скромний службовець фірми Кірхенбома, просто недоречно потрапив під колеса фортуни, яка ніяк не знайде йому місця. То переїде його своїм колесом, то підкине до хмар, то втопче в болото або жбурне на мокрий асфальт.

Ріхтер стиснув руками скроні, похитав головою. Асфальт добре дався йому взнаки… Пам'ять метнулася назад, до минулого вечора, розгорнула перед очима похмуру картину аеропорту: налякане обличчя хлопчика-газетяра, ряди машин біля парку, тепле нутро лімузина і наляканий, майже істеричний шепіт дівчини-водія: «Тікайте!» Вона мусила, везти його в їхнє лігво, на глум, на посміховисько, на безглузду, дику розмову. Ці людці поклалися на неї в своїй зловісній справі, і ось в останню мить…

Раптом внизу, десь на першому поверсі, залунали жіночі крики, почулося тупотіння ніг, грюкіт меблів… Якимось тупим болем пойнялося Ріхтерове серце, марево думок вмить розвіялось, тяжка дійсність навалилась на душу. Це ж у Губмахерів сваряться. День і ніч сваряться… Нещасні люди!.. Ріхтер пройшов у коридор, мимоволі насторожився. Що там у них? Після загибелі батька, після того як асберівці влаштували криваву колотнечу біля заводської брами, осиротіла, сім'я неначе потрапила в невмолимий нурт. Звідкись приїхала донька покійного Губмахера Гельда, котра ледь встигла закінчити бухгалтерські курси й мусила поспішати до матері та молодшого братика, аби підтримати їх у біді. Та замість радості привезла їм лихо. Путящої роботи не знайшла, довелося вдовольнитися третьорядною посадою в зубожілій торговельній конторі. Доки живий був батько, стара Губмахерша ще якось зводила кінці з кінцями, а тепер, при нікчемних Гельдиних заробітках, все пішло шкереберть. І найгірше — Гельдине розбурхане життя.

Ось уже три місяці, відколи приїхала дівчина, а Ріхтер ще її в очі не бачив, не зустрічався, не погомонів зі своєю колишньою подругою. Пропадає десь ночами, заплуталася в небезпечній компанії.

А оце зараз, мабуть, зчинила з матінкою сварку. Відгуляла веселу ніч, от стара вдова й сипле прокльонами на доччину голову. І добре дошкуляє їй. Ніколи ще такої колотнечі не влаштовували.

Ріхтер мимоволі напружив слух. Чутно кроки. Хтось біжить угору, підходить до його квартири, несміливо стукає. Невже від них?

Він відчинив двері і аж знетямлено відсахнувся. Перед ним стояла струнка, сліпучої вроди дівчина. З-під розкуйовдженого волосся блискотіли гарячі жарини очей, палких і пристрасних. Ніжна рука притримувала халат.

— Гельда! — скоріше здогадався, ніж упізнав свою сусідку Ріхтер.

— Нарешті впізнали мене.

— Пробачте… але я… відколи ви повернулися, вперше зустрічаю вас. — Ріхтер трохи опанував себе, в душі його навіть ворухнулось колишнє почуття зверхності до цієї милої, гарненької пустунки. Звісно ж, пустунки! Бо, що б не одягла на себе, які б там курси не кінчила, для нього вона назавжди лишиться пискливим дівчам. І ніяковіти перед нею не варто. — Заходьте, якщо ваша ласка.