Читать «Над планетою — «Левіафан»» онлайн - страница 21
Юрій Бедзик
Всі з'юрмилися біля пораненої. Молода мулатка уривчасто стогнала під розлогим деревом. Ось вона розплющила очі, і Ріхтер побачив, як на обличчі в неї майнула тінь страху. Вона з натугою підняла голову і щось спитала у росіянки з короною темного волосся.
Та рвучко підвелася від землі.
— В літаку дитина… Донька цієї жінки… — дівчина повернулася в бік неоковирної, потрощеної купи металу, і слова застрягли в її горлі. Було ясно, що порятувати дитину неможливо, ще мить, вибухнуть баки з пальним, і вогонь довершить справу.
Мулатка безпомічно дивилася на пасажирів.
— Крістіано-о-о-о! — зривалося болісним зойком з її вуст.
Дим бухав густо, важко слався по землі, накочувався на сторопілий гурт людей, наче відштовхував їх подалі в гущавину від лиховісного місця катастрофи. Дівчина з короною кіс повернулася до пілота, потім, зважившись на щось, зробила крок до літака.
«Куди вона, навіжена?» — вжахнувся Ріхтер, але з якогось дива йому самому стало легко й гаряче на серці. Одним стрибком він догнав дівчину, схопив її за плече.
— Не смійте!
І сам побіг до літака.
За спиною в нього хтось гупав, трощив гілля, падав, зривався, а він біг і біг, не здогадуючись, що то його власні кроки краяли тишу і власний страх танув серед дерев. Ось і літак. Сріблястий тулуб лежить пластом на землі, підпливає ядучим димом. Ріхтер озирається навкруги, шукає двері, пробігає очима по вікнах. Де може бути дитина? Як винести її звідти? Він повернув голову ліворуч і враз побачив молоденького, зовсім молодесенького юнака, що вже видирався на крило. Спритне хлоп'яче тіло прошмигнуло вздовж тулуба, завмерло біля якогось отвору і зникло в чорному клубовинні.
Ріхтер подався вперед. Помогти йому, помогти!.. Тільки б устигнути помогти!.. Руки намацали край елерона, зірвалися, знову вчепились в гарячий дюраль.
— Стійте! — ударило в потилицю істеричне, дзвінке й розпачливе. — Дитина є! Її винесли…
Дівчина з розпущеною косою тягнула Ріхтера від палаючої машини. Він, не опираючись, побіг за нею.
— Де Володя?.. — обернулася дівчина на ходу.
— Володя?.. — Не збагнув її слів Ріхтер. Він повернувся до літака. — Там!..
Дівчина заклякла на місці. Очі її втупилися в сі димовище.
— Володю-у-у!
Вони не встигли відбігти й десяти кроків, як туга повітряна хвиля звалила їх на вогкий грунт. В обличчя Ріхтерові вдарило пружним струменем бензинового перегару, очі засліпли від вогненного зблиску. Потворно зламане тіло літака пойнялося сліпучим, пекельним полум'ям.
Дівчина припала Ріхтерові до плеча. Струснулася в риданні.
— Володю… Володенько!..
А літак горів, знищений, розшматований вогнем, горів з такою привабливою яскравістю, з таким тріскучим ефектом, наче все це відбувалося не в дійсності, а в пригодницькому кінофільмі, і за тим кострищем не було ні смерті, ні невгамовного людського горя…
ГЕЛЬДА
Два роки тому Ріхтер горів у літаку, біг лісом, продирався крізь гущавінь джунглів, а зараз ось стоїть у своїй тихій, елегантно вмебльованій квартирі, бачить невиразні постаті за вікном, чує біль у скронях і ніби знову прокручує стрічку життя, що вже стільки разів мало не обірвалася на радість його ворогам.