Читать «Корабель з райдужними вітрилами» онлайн - страница 6

— Чого ти там сидиш сиднем? Виходь, ставай на ворота!

— Не можу, — якось вибачливо всміхнувся він.

— Що значить не можеш? Не хочеш?

Щоб краще порозумітися, я вистрибнув на поренчата лоджії і тепер побачив, що він сидить на чомусь, що дуже нагадує крісло-гойдалку чи… Це крісло було на великих колесах. Такі крісла я бачив у лікарні. І тому мені стало дуже прикро на душі, я відчув, що тут щось негаразд з цим хлопцем. Я намагався не дивитися на його ноги, бо подумав, що ніг у нього немає зовсім, отже, як — по-дурному прозвучало моє запрошення йти грати у футбол! І я не знав, як мені бути далі, чи перелізти до хлопця у лоджію, чи стрибнути на землю, вдавши, що я нічого не помітив ї нічого не зрозумів. Але я просто запитав:

— Як тебе звати?

— Максимом, — відповів хлопець.

А ноги у нього були. Він сидів до пояса вкутаний картатим пледом, але ноги у нього були. Я бачив, що вони, його ноги, не зостались десь під трамваєм чи в операційній хірурга. Ноги у нього були, але все одно, що їх не було. Він не міг бігати, не міг ходити, не міг навіть стояти, а я здуру кликав його грати у футбол. По правді, вийшло все якось страшенно незручно.

МАКСИМ ГРАБЧЕНКО

— Він даремно розгубився, цей хлопець, як розумію, капітан їхньої футбольної команди. І даремно знітився, відчувши себе в чомусь винним. Може, йому навіть здалося, що він образив мене? Здорові, нормальні люди, коли їм раптом, несподівано доводиться мати справу з інвалідом, калікою, завжди почуваються якось ніяково. Вони чомусь відчувають свою, насправді неіснуючу, провину перед нами, людьми, позбавленими того, що є у них. Їм, мабуть, здається, що все наше життя — суцільний вузол, в якому сплелося горе, відчуття своєї неповноцінності, заздрощі до нормальних, здорових людей.

Мене, мабуть, важко зрозуміти? Так, одразу зрозуміти мене може тільки такий, як я, інвалід, каліка, але, слово честі, мені зовсім не боляче і навіть не заздрісно. Здорові люди думають, що ми, каліки, буваємо злими саме від заздрощів, але вони помиляються. Звичайно, є злі каліки, але є злі не каліки, а цілком здорові люди. І де більше злих, серед калік чи серед здорових, сказати важко, та й для чого ця статистика?

Не боляче мені, ні фізичним болем, ні нормальним, душевним чи ще там яким, не знаю, як це назвати. Ноги мені не болять. Я їх просто не відчуваю, їх наче зовсім нема, і я переконуюсь в тому, що вони є, лише тоді, коли дивлюся на них або мацаю їх руками. Чи боляче морально? Теж ні.

Я сказав, що здорові, фізично сильні люди не помічають своїх рук і ніг. От, скажімо, ці дворові футболісти згадують про свої ноги лише тоді, коли хтось з них кресоне когось носаком черевика, що править за бутс, по кісточці чи по гомілці.