Читать «Корабель з райдужними вітрилами» онлайн - страница 4

Але найгірше те, що випадок з Валеркою ні тата, ні маму нічого не навчив. Вони і в мені бачать такого самого «інженера-технолога», як і в Валерці, і їх ні крапельки це не турбує.

А от у Вадика Іванова — зовсім інше. Він оце іде у восьмий клас, а тоді скаже: «Прощавай, школо!» Він одразу ж піде у профтехучилище. А тоді на завод. І йому батьки не перечать. А вчиться Вадька добре і коли б хотів, то вчився б ще краще. І, звичайно ж, міг би поступити в якийсь інститут, щоб мати вищу освіту, якою так марять інші батьки.

Мене насмішкувато запитують: «Що ж ти, до сивого чуба збираєшся грати у футбол?» А я їм відповідаю: «А чому ні? Ви знаєте, до скількох років грав англійський футболіст Метьюз? Він грав до п'ятдесяти років. А Лев Яшин, уславлений воротар, який стояв на воротах до сорока п'яти років, і я певен, що міг би стояти і до п'ятдесяти, і довше, коли б не пішов на тренерську роботу. Хіба у нього з роками притупилася реакція? Анітрохи….»

А яка реакція в цього хлопця, в цього Максима? По правді, я завжди дивуюся, що люди так часто бачать футбол і так мало про нього знають. Їм здається, що коли гравець не швидко пересувається по полю, то він або ледачий, або постарів. Нічого подібного. Просто він знає, коли треба зробити ривок, а коли виждати, дочекатися, щоб м'яч сам до нього прийшов. І м'яч прийде, коли вибрати єдине, на ту хвилину, правильне місце. І коли гра дозволяє, не треба на те місце бігти як на пожежу, можна поволі, «пішки» грати. Все вирішить пас. Коли пас, хоч короткий, хоч довгий, як слід опрацьовано, коли м'яч точно надходить саме до того гравця, що треба, на трибунах, у недосвідченої людини, може скластися таке враження, наче гравці пішки ходять або на місці стоять, тільки незрозуміло, з якого дива м'яч ніби сам по собі летить до них і саме до того, до кого треба.

Ого — пас! От і сьогодні. Я ж чудово відпасував Кирилові м'якенький такий пас, м'яч сам накотився йому на ногу. Це ж яким телепнем, яким роззявлякою треба бути, щоб такий м'яч не обробити? Кирило мав би той м'яч подати на вихід Вадьці, Вадька зрозумів мене, зрозумів, для чого я підпасовую Кирилові, все зрозумів і подався вперед до краю. Він вміє бачити поле, хоч граємо ми не на справжньому футбольному полі. І що ж робить Кирило? Замість того, щоб проштовхнути м'яч вперед, він раптом чомусь починає тупцювати навколо м'яча, хитатися з ноги на ногу, як стара баба, що хоче спіймати курку, а курка не дається. І Вадька даремно просувається вперед, тепер навіть мені не вдалося б відпасувати йому м'яч, бо поки Кирило тупцював, підбіг Вітька з одинадцятої квартири (він не в нашій школі вчиться), ще секунда — і він обов'язково відняв би в Кирила м'яч, бо Вітька хлопець технічний. І от, щоб цього не сталося, Кирило й загилив по м'ячу з усієї сили. Хоч на це у нього розуму не забракувало, бо іншим разом він тупцюється навколо м'яча доти, доки його в нього не відберуть. Але як тільки Кирило загилив по м'ячу, у мене так всередині щось і тенькнуло, я передчував, чим це може скінчитися. У нас такий випадок вже був. Тоді, з вини того ж Кирила, ми розбили вікно у бойлерній, і вибіг черговий кочегар, і забрав м'яч, і ми кілька днів взагалі не мали чим грати у футбол. Добре, що Вадька Іванов власноручно засклив ту нещасну шибку. Це було ще навесні. А зараз теж… Кирило гилить по м'ячу, і м'яч летить прямо в лоджію на першому поверсі. Взагалі там півтора поверха, якраз над підвалом з цього боку ріг будинку вищий, ніж з того, тут лоджія нависає над двором. І м'яч летить у лоджію з такою силою, що точно влучить у засклені двері позаду лоджії. Точно туди летить. Правда, у лоджії сидить хлопець. Я його давно запримітив. Ми ще не починали грати, а я бачив, що він там сидів у лоджії так незворушно і непорушно. Незнайомий хлопець. Мабуть, він у квартиру з батьками переїхав, коли я був у спортивному таборі. Мене ще здивувало, що хлопець сидить так непорушно і не виходить у двір. По правді, я подумав, що він або задавака, не хоче ні з ким знатися, кирпу гне, або, навпаки, боягуз, мамин синочок, боїться виходити у незнайомому дворі серед чужих хлопців, щоб бува хто не розквасив носа.