Читать «Роман шукає» онлайн - страница 5

— Он воно що… То покажіть і мені, будь ласка, як їх складати.

— О, це ціла наука. Не відразу й дається…

— В якій саме ви справі? — спитали в мене в приймальні секретаря міськкому.

— В службовій.

— А чи не зможе вашу «службову» справу розв’язати який-небудь інший працівник міськкому? Ігор Максимович зараз дуже зайнятий.

— Ні, мені треба саме до товариша Вербицького.

— Гаразд. Зачекайте, я спитаю, — сказала літня секретарка, тихенько прочинила двері в кабінет, ввійшла й одразу ж повернулася. — Ідіть, тільки я вас дуже прошу — не довго. Не більше десяти хвилин. В Ігоря Максимовича увечері бюро.

Ігор Максимович Вербицький лежав у тій самій палаті госпіталю, в якій було вбито косою лейтенанта Голобородька.

— Товариш Пузо? — перепитав він, приховавши усмішку. — Ви часом не син Олексія Івановича?

— Син, — промимрив я.

— То що там у вас сталося?

— У нас — нічого. Я до вас в іншій справі. В госпіталі було вбито лейтенанта… І от мені доручили…

— В якому госпіталі? Коли?

— Та давненько вже. Коли ще ви там лежали.

— Он воно що, — розвеселився Ігор Максимович. — Довго ж ви ходили, поки до мене добралися. Як у тій приказці з раком…

— З яким раком?

— Тим самим, що сім літ по воду ходив, повернувся, за поріг перечепився, впав, перекинув відра та й сказав: «Отак чорт швидку роботу любить». Чим же я можу стати в пригоді?

— Може, вам запам’яталися якісь подробиці?..

— Надто давно все це було. Тридцять років. І до чого воно вам зараз?

— Ми вважаємо, — рішуче сказав я, — що кожний нерозкритий злочин неодмінно тягне за собою ще якийсь злочин. От, наприклад, вчені дослідили волосся Наполеона…

І я розповів про Наполеонове нещастя так, ніби сам був присутній при тому, коли його труїли.

— Інтересно, — зацікавився і мимоволі провів рукою по своєму густому й чорному волоссі без найменших слідів сивини Ігор Максимович. — Дивно, але я й сам колись думав про те, що нерозкритий злочин тягне за собою низку нових злочинів і нещасть. У мене були для цього певні підстави. Я охоче розповім усе, що мені відомо. Але давайте зробимо так: сьогодні я зайнятий, а от завтра після роботи приходьте, десь годині о шостій. Чи ви в цей час зайняті?

Я подумав, що Люда мені цього не подарує. В нас були квитки на концерт. У філармонію. Орган, Бах — тепер це модно… Для Люди квитки роздобув хтось із її впливових пацієнтів. Та коли службові справи можуть порятувати мене від органа й моди, не буду ж я нехтувати такою можливістю…

— Ні, я цілком вільний.

— Приходьте, чекатиму.

На другий день я прийшов рівно о шостій. Дивовижну пам’ять мав Ігор Максимович Вербицький. Він пам’ятав усе, що відбувалося в госпіталі, до найменших подробиць. Шкодував я тільки, що повівся по-дурному і не зробив ніяких записів. Мені чомусь незручно було записувати.